Я з Маріуполя. П'ять років тому мій чоловік помер. Дітей у нас не було, тому у мене взагалі нікого не залишилось. Це моє найбільше горе.

Я поїхала з Маріуполя сьомого лютого у санаторій на Закарпаття. Мала звідти повертатися 22 лютого, але напередодні, у мене почалося двостороннє запалення легенів після ковіду. Швидка допомога забрала мене у лікарню майже у несвідомому стані. У місті Рахів я пролежала у лікарні три тижні, не знаючи що з моїми знайомими, що з моєю квартирою. Після лікарні я ледве ходила, мені нікуди було піти, я нікого не знала. Мій знайомий із баптистської церкви мені допоміг. Мене прихистила родина віруючих. Там я прожила два тижні.

Єдина світла пляма у моєму житті – це люди. Зокрема, моя лікарка, яка мене підтримувала і підгодовувала у лікарні. Я досі з нею дружу. Вона мене влаштувала у гірське село до знайомих свого чоловіка. Я зараз в Одесі, але з ними спілкуюсь, обмінююсь посилками і незабаром знову до них поїду.

Шок у мене вже минув, але те, що я у своєму вже поважному віці залишилась без даху над головою і без захисту, морально дуже тяжко. Після ковіду у мене з'явилося стільки хвороб, що багато грошей доводиться витрачати на ліки. Проте найбільше пригнічують чужі стіни.

Одна моя колега із заводу імені Ілліча у 2014 році побудувала в Одесі квартиру і вирішила виїжджати з Маріуполя. Коли вона переїхала, то побудувала ще одну квартиру. Оскільки одна квартира залишалась вільною, вона запропонувала її мені і ще одній жінці з Маріуполя. Ми платимо тільки за комунальні послуги.

Залишаються одні мрії і надії. Жити у Маріуполі я не хочу. Я спілкуюсь з деякими знайомими по інтернету. Багато з них – зрадники, пропутінська сволота. Я навіть не можу собі уявити, що я туди повернусь і буду дивитися на них. Вони розповідають як їм зараз добре. Моя квартира вціліла, але там усе розграбували.

Я сподіваюсь, що війна закінчиться до кінця літа. Якщо цього не станеться, я буду дуже засмучена.