Я народилась на Мелітопольщині, навчаюсь у Харкові, а нині живу у Полтаві. 24 лютого я була вдома у батьків. Пригадую, як прокинулась від першого вибуху на аеродромі Мелітополя, мені було дуже добре все чути. Ми почали збирати речі, документи, але виїхати уже не було можливості. Було дуже страшно. Ми намагалися зрозуміти що робити далі.

Окупанти майже одразу зайшли на територію нашого села. Наші військові намагалися відбиватися: на трасі тривали запеклі бої. Було дуже багато техніки – як нашої, так і російської. На трасі було багато трупів. У неділю 27 лютого ми з батьками поїхали в місто, і на той момент окупанти вже зайшли в Мелітополь.

Спочатку ми перебували у Мелітополі, потім з невісткою і її дитиною виїхали до Запоріжжя, а звідти – до Харкова, до мого хлопця. Невістка з дитиною потім поїхали на захід України, а ми залишилися у школі в укритті. Це було в квітні. Але коли окупанти почали бити по харківським школам, а поруч із нами були влучання, було дуже гучно, ми бачили, як уламками посікло вікна і будівлі, паркани повивертало, ми вирішили, що потрібно виїжджати у більш безпечне місце. Так ми опинилися в Полтаві. Тут і залишаємось.

Батьки залишилися вдома, на Мелітопольщині. Моя мама потрапила у полон, і це було найстрашніше, що сталося за цей період.

Одну ніч вона була без зв'язку – у неї забрали телефон. Вона була під наглядом кадирівців. Дякувати Богу, що їй не нанесли ніяких ушкоджень, але це був дуже великий стрес як для неї, так і для нас.

Нині мама у Польщі, а тато залишився з тваринами і не хоче залишати будинок.

Коли почалася війна, було сильне хвилювання і чомусь мене дуже колотило саме вдома. Потім, коли я приїхала до Харкова і чула вибухи зовсім поруч, такого не було. Чи то я переборола свій страх, чи стрес минув. Я з цими відчуттями не боролась навмисне.

Хотілося, щоб війна закінчилася якнайшвидше. Своє майбутнє я бачу в незалежній Україні у її кордонах до 1991 року.