Лукачьова Ганна, учениця 10 класу Комунального закладу «Навчально-виховний комплекс «Школа гуманітарної праці» Херсонської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чумак Тетяна Вікторівна

Війна. Моя історія

Мій початок та кінець почався 24 лютого. У цей день я повинна була піти до школи, але мої плани змінили, не питаючи мене. Я була у своєму ліжку, вже не спала, але й не прокинулася. У моїй голові був дивний звук, що неначе присипляв мене. Наче як у жаху, моя матір швидко відкрила двері та серйозно сказала: «Анно, прокидайся, війна почалася!»

Я розплющила очі. Тихе гудіння перетворилося в сирену, серце зупинилося і, здавалося, уже не билося. Підірвавшись з ліжка, я бігла одягатися, збирати речі та дивитися новини. Війна й справді почалась, мій світ почав руйнуватися, а з ним і моє життя.

За перші тижні я багато пережила, занадто багато. Люди яких я знала змінилися, я більше не знала кому й чому вірити. Із часом я трішки заспокоїлася, саме тоді моя тітка запропонувала мені виїхати з нею. Це була моя надія на спокій, який я не отримала навіть тоді коли мене вже не було дома. Нова країна, нове місце та нові люди.

Але я не поспішала звикати до нового життя, у мене це просто не вдавалося.

Увесь світ почав бути чужим, сама я була чужа собі. У голові був клубок ниток, що добре заплуталися, а в серці навпаки, занадто пусто та просторо. Я не хотіла й думати що може статися у майбутньому, мої думки стали незнайомі мені. Я більше не думала про екзамени та навчання в шкільному закладі, я думала про кінці. Ішов час і  ставало все гірше й гірше.

Моя родина розпалася, я втратила шанс на гарні відносини з родичами, у мене з’явилися проблеми в іноземній школі через незнання мови. Велика печаль та апатія наповнювали моє серце, через це моя працездатність знизилася та вчитися ставало складніше. Моя ціль стати лікарем починала здаватися недосяжною мрією. Мій розум почав змінюватися.

Хороші новини звичайно гріли моє серце, але не на довго. Відчай панував у серці, а в голові так і не зникли неприємні думки. Занадто рано подорослішали діти та втратили своїх батьків. Занадто рано почали хоронити батьки своїх синів. Занадто рано молоді хлопці почали тримати у своїх руках зброю.

Чому ж зараз замість будильників працюють сирени, яку якщо проспиш то вже не прокинешся? Це не чесно та жорстоко, від цього хочеться рвати на собі волосся та кричати на тих, хто це почав.

Через цих покидьків, що скоїли злочини над людством, ми усі страждаємо, опустили голови та вже не бачимо світла над собою. Єдина можливість отримати перемогу – це зробити крок. Нехай він буде малий, але ж якщо це буде робити не одна людина, то чи буде він таким непомітним та малим? Тільки разом можливо витоптати стежку до перемоги та кращого майбутнього. І нехай я досі не знаю, що робити, я спробую піти далі, і може тоді я зможу підняти свою голову, та побачити сонце. Можливо, я таки стану лікарем…