Цик Світлана, учениця 9 класу Ізянського ЗЗСО І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чопей Марія Михайлівна

Війна. Моя історія

Війна. Просто слово з п’яти літер. Яке страшне його значення… Скільки в ньому злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю…

Особисто від себе хочу сказати: що війна – це безглуздя, це знецінення людського життя. Після себе вона залишає тільки біду, дітей – сиротами, жінок – вдовами, синів України інвалідами, людські мрії нездійсненними, зруйновані міста, села, порушену екологію та біль…

Мої бабуся та дідусь мені розповідали, що вони бачили війну дитячими очима. Коли бабуся розповідала історії із життя людей, які переживали Другу світову війну, здавалося, що іде мова про якийсь жахливий фільм, а не реальну історію.

Завжди мені казали та навчали: «Жити треба мирно, тоді все буде добре. Не дай, Боже, війни» І ось, сьогодні, на превеликий жаль, я теж дитина війни.

Коли в Україні почалася повномасштабна війна, у всіх у житті настав дуже непростий період. Болючий не тільки для дорослих, а і для дітей. Період, коли треба мати силу, волю, терпіння, віру. І ці чотири слова об’єднали всю нашу країну. Весь світ захоплюється нашими солдатами – героями, нашими захисниками, які, не жаліючи свого життя взяли до рук зброю і пішли захищати свої рідні землі, свої родини, свою Україну.

Моя мама військовослужбовець, учасник бойових дій і також стоїть на захисті держави, віддано несе військову службу. Все робить, що від неї залежить, заради нашої перемоги над російським агресором. Для нашої родини вона – герой!

Із початком повномасштабної війни, ми зібрали свої речі, і з великим болем у серці, залишаючи все, були вимушені виїхати з під обстрілів нашого курортного містечка Очаків. Вдома залишили нашу найріднішу – маму. Вона не поїхала, залишилась стояти на захисті нашого міста.

Через вимушене розлучення з рідним містом, близькими людьми, весь шлях до Закарпаття, я хотіла кричати, але німіла від болю. Тепер я твердо знаю силу чотирьох слів: сила, воля, терпіння, віра!

З болем у серці я хочу розповісти трагедію нашої родини. Мій брат Євгеній з дитинства мріяв бути військовим. Мріяв, що після закінчення школи вступить до Одеської військової академії. Але сталося не так, як гадалося. Навіть і школу не міг закінчити як випускник одинадцятого класу, без випускного, без вальсу, без зустрічі світанку.

Дочекався свого повноліття і пішов до лав Збройних Сил України.

Коли Євгеній йшов на війну, ми розуміли, що він робить це не для себе, а йде захистити нас і державу. І він це зробив. Я дуже пишаюсь своїм братом. Ми, як і всі, хто відправляє рідних на фронт, хвилювалися, але знали, що брат інакше вчинити не міг. Він не з тих, хто ховався б. Знав, що треба. Він любив людей і Україну. Цим жив, дихав, і за це загинув. А знаєте, що страшно? Страшно, коли лежить твоя рідна людина у домовині, тримаєш у долонях її руку, а вона льодяна.

Правду кажуть, що всі війни прокляті матерями. Моя родина в сьогоднішній війні за перемогу над ворогами заплатила дуже високу ціну.

Може, здається, що мій твір жорстокий, але правдивий, без перебільшення і пафосу. Це війна яку бачать дитячі очі, але не може сприйняти дитячий розум і серце її жорстокості. І як дитина, я прошу дорослих: будь ласка, зупиніть війну! Я дуже люблю свою квітучу, родючу, співучу Україну! Я вірю в слова Наталії Грегуль:

Настане скоро світлий день, війна скінчиться, ворог щезне,

Ми вирвемося з пекла, ми не вмрем,

У долонях Бога Україна вся воскресне!