Дроздова Каміла, 14 років, Харківська область, Харківський район, с. Яковлівка, КЗ «ЯКОВЛІВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ»

Есе «Один день»

Нібито нещодавно розпочалася війна на Донбасі, від її початку минуло сім років.

Одного дня в нашій сім’ї народилася молодша сестра. Велика радість та щастя у родині.

Минув тиждень… Нам сповістили, що розпочалася війна. Наша родина була в паніці, адже якщо стрільба дійде до нас, ми не врятуємося, бо їхати нікуди!

Я була малою, мені було 6 років, я дуже плакала, переживала, а в голові було одне: "Моя сестричка така мала, я не хочу, щоб ми помирали". Кожного дня, канали телевізору розривались від новин, ці жахливі кадри з війни, поранені, померлі, біженці - наганяли на нас ще більший страх. З кожним днем він долав нас все більше.

Я вже забула колір яскравого, щасливого неба, цей острах залишився у моєму серці до нині. Постійно питала у самої себе: "Невже діти у цьому винні, чому вони повинні помирати через якісь безглузді сварки?". Мені хотілось кричати через те, що  мене переповнювали хвилювання.

Усі ми знаємо, що помремо, але коли цей страх перед тобою, і ти знаєш, що це може трапитися в будь-який момент, саме цей жах смерті неначе поглинає тебе повністю.

Батьки бачили, як я плакала, дивлячись у небо, та спостерігала за сотнями літаків,  які, пролітаючи,  можливо транспортували загиблих та  поранених,  їжу в зону бойових дій.

Я загадала бажання, щоб час загоїв мої душевні рани та припинив ці страждання.

До нині тривога не покидає мене. На жаль, війна не припинилася, та мої дитячі бажання не здійснилися. Я вірю, що у кожного військовослужбовця є в глибині душі доброта, чуйність, милосердя та жалість, бо насправді вбити людину дуже тяжко…

Я схиляю голову до ніг військових. Завдяки їм, над нами досі є хоча б трохи мирного неба та щасливий погляд в очах дітей. Дякуємо вам за мир, який ви намагаєтеся робити для нас усіх!!!