До першого квітня я з чоловіком та свекрухою залишалась в Лисичанську. Восьмого березня свекруху поранило осколками у лоб та ногу. Я сама обробляла їй рану. Лікарів у місті не було. 

Я працюю вчителькою. Поки був зв'язок, я проводила уроки дистанційно. 

З Лисичанська я з чоловіком виїхала перевізником. Людей було багато. Сиділи навіть у багажному відділенні. На блокпостах ми стояли довго. Росіяни оглядали чоловіків. 

Двадцять сьомого квітня померла моя свекруха. Тоді у місті ще був зв'язок. Я зателефонувала в школу, де працювала. Там залишались сторож та слюсар. Попросила їх поховати свекруху на її подвір’ї. Вони так і зробили. Завернули її у ковдру та поховали. Потім надіслали мені фото, на якому могила у дворі та встановлений власноруч хрест. 

Я хотіла поїхати до Лисичанська та перепоховати свекруху, але злякалась окупантів. Хтозна, що у них в голові?

У Лисичанську залишилась моя собака. Думала, повернусь за декілька місяців. Просила сусідку годувати собаку, надсилала гроші. Що зараз з собакою, я не знаю, бо з Лисичанськом немає зв’язку. 

Я сподіваюсь, що повернусь додому. Чекаю деокупації рідного міста.