Заіка Олександр, учень Савинської філії Савинського ліцею Савинської селищної ради

Вчитель, який надихнув на написання есе: Салига Галина Іванівна

Один день. Один із семи днів тижня, один із трьохсот шістдесяти п’яти днів року, один день з мого… життя. Він мій, він неповторний, він незрозумілий вам.

Цей день особливий. Він запам’ятався мені болем очей воїнів, сльозами очей вчителів, здивуванням очей учнів, страхом очей першокласників.

День був звичайний. Пишу «звичайний» і розумію, що суперечу сам собі. Але це так. Починався, як звичайний, а закінчився, як поштовх землі, як руйнівна злива, як виверження вулкану, як щось невідворотне!

Це був день зустрічі із воїнами АТО. Прості і скромні чоловіки різного віку, неохоче розповідали про перебування на Сході, про листи від школярів, допомогу волонтерів, загибель побратимів. А коли я запитав: «З якими думками ви йшли на війну?», чомусь знітились; запала тиша, а потім один промовив: «Щоб не сталося з моєю хатою, з моєю сім'єю того, що я бачив там».

У мозку, як кадри страшного фільму, пробігали різні страшні картини. Зруйновані будинки, поранені солдати, згоріла техніка.

Але ж то було десь далеко. Так далеко, що не чути від нас. Але ж він сказав: «…з моєю хатою…». Так він живе на моїй вулиці… Я занепокоївся. Я теж не хочу бачити руйнування, чути вибухи, бачити зло війни.

А що я можу зробити? Що? Я – учень звичайної школи, син своїх батьків, українець, що можу змінити в цьому світі. Страх почав підкрадатися до мого мозку. Тепер зрозуміло, чому плачуть вчителі, чому мовчать воїни. Дорослі чоловіки не змогли відстояти своєї землі, частку нашої країни. Плачуть дорослі – бо більше знають про війну. Згадав рядки вірша: « Як легко війну розпочати, як важко скінчити війну».

День закінчувався. Мозок тривожно карбував питання: «Чому? Для чого? Навіщо? За що?» Відповіді не було.

День закінчився. Ніч пройшла неспокійно, зі страхами і хвилюванням. Я ж майбутній чоловік, солдат, захисник. Зможу я бути вірним, сміливим, героїчним? І тихо прошепотіло сумління: «Мусиш».

Один день. Такий простий і страшний одночасно. Я подорослішав, я вже не той, що був учора. Я знаю, як чинити далі. Я буду захищати свою хату, свою сім’ю…