«Мрія – дожити спокійно»

Війна – це справжнісінька дурість. Стріляють, убивають, люди гинуть, довели до того, що вмирають. Усе інфаркти, інсульти.

Їхали ми з Луганська з донькою, онукою. Почули в 14-му році, що був обстріл і загинула жінка на автобусній зупинці. Це перша зустріч із війною.

А друга зустріч – це 2 лютого 2015 року, коли обстріляли нас цілком, усе селище.

За роки війни найбільше випробування, коли ми повернулися. Ми два місяці жили в Лисичанську. Коли приїхали назад – ні даху, ні грубки, нічого. Все повністю розбите було. Це біль. У 75 років я лазив по даху, сам все робив.

Ми з дружиною сиділи там, де холодильник стоїть. І рвалося все, вікна летіли, усе летіло. Квартиру розбило. І нас уже звільняли. За нами приїхав водій – відкривав двері, відгрібали, щоб нас звідси забрати.

Їй було 77, Войтенко Неля Фадеївна. Разом ми сорок років. Вона чорнобилець, друга категорія. І за ці часи третій інсульт у неї був. І все через війну, все через переживання.

У 1986 році, у самий розпал, коли трапилася аварія, її відрядили до Чорнобиля. Вона годувала шахтарів у Прип’яті.

Я тепер один. Цілими днями ні з ким не заговориш, нічого.

Я з 1990 року на пенсії. Шахтар, 43 роки пропрацював. А тепер ось доживаю сам, один. Вугілля немає, дров немає. Важко.

Найстрашніше що? Що ми нікому не потрібні. Ми нікому не потрібні, ні владі, нікому.

Селище пенсіонерів, малозабезпечених пенсією. Нема ні вугілля, ні дров. Купують за свої гроші.

Гуманітарка допомагає, вижити допомагає.

Мрія – дожити спокійно. Спокійно, щоб не стріляли, щоб ніде нічого.