Єва Чегринець, 9 клас
Андріївська гімназія Макарівської селищної ради Бучанського району Київської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Германчук Юлія Іванівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Все розпочалося 24 лютого 2022  року. Не дуже далеко від мого будинку в Бахмуті був ставок і о 5 годині ранку туди прилетіла ракета. Я прокинулась та дуже сильно злякалася бо вибух був настільки сильним та гучним, що моя вагітна кішка злякалась і в неї почалися пологи.

Мама почала збирати сумку на випадок якщо нам доведеться тікати. Вночі ми чули ще пару вибухів, але вони були не дуже гучні – далекі.

І до весни в нас було більш-менш тихо, але згодом був приліт неподалік у військову частину. Було страшно і гучно. Ми ховались в погребі. І моя кішка, яка народила кошенят 24 лютого, теж прибігла до нас і кликала своїх кошенят. Запам’яталось, що одного разу я гуляла зі своєю найкращою подругою.  Біля нас зупинився жовтий автобус. Відкрилися двері і мене покликав військовий. Він пригостив нас чотирма шоколадками і цукерками. Невдовзі настало літо. Все було відносно тихо і спокійно. Але однієї ночі ми прокинулись від дуже потужних вибухів десь за кілометр від нас. Я швиденько вкуталась у ковдру і побігла в погріб. Так як було темно і я швидко бігла, то на східцях заплуталась в ковдру впала і сильно забилась.Трохи згодом все стихло і ми пішли в будинок спати.

Вранці дізналися, що до нашої школи заїхав ворожий танк і наші захисники його знищили. Якби не вони, я не знаю, що було б з нами. Ставало все небезпечніше.

І ми захотіли виїжджати, поки було можливо.  Тато передумав, і ми без нього не поїхали. На наступний день ми пішли на кладовище, щоб привести до ладу місця поховання наших родичів. Поки були там, то з боку Краматорська  чули сильні вибухи. Тоді  ми дізналися, що в потяг, на якому ми планували виїжджати, влучила ракета. Загинуло багато людей.  Товариш мого старшого брата теж… Після того  ми вже хотіли виїжджати на автомобілі, але тато ще вагався. Він думав, що все владнається. Але в приміщення де працював тато  влучила ракета. Добре, що його там не було на той момент. Потім тато з братом поїхали на нашому автомобілі в Київ, а мене, маму і сестру забрали волонтери на автомобілі швидкої допомоги.  

Дорогою до Костянтинівки ми побачили велику розгромлену колону з військової техніки. Моїй сестрі, яка все це побачила, стало зле, і їй швидко надали необхідну допомогу.

Відвезли спочатку нас в Дніпро. Ми розмістилися в церкві, де було дуже багато людей. Там нас годували, було де спати, волонтери нам допомогали . У першу ніч в церкві ми майже не спали, бо все було нове.  Дуже переживали, як буде далі… А  наступної ночі, о 4 годині ранку, біля церкви, стався вибух. Почалася паніка.  Мама найбільше переживала, бо не знала, чи є бомбосховище у церкві. Через тиждень ми поїхали потягом до Києва. Приблизно через місяць нам повідомили, що в наш будинок влучили дві ракети. 

Від будинку лишились лише стіни. Ми всі плакали, навіть тато. Я дуже сумую за своїм рідним будинком, за місцем, де я росла, де були мої друзі, знайомі, родичі. Війна всіх розкидала по різних куточках світу. 

Що для мене 1000 днів війни? Це страх, біль, сльози, розпач, неможливість нормально жити. Пішов третій рік, як моя сім’я отримала статус ВПО. Третій рік, як ми переїжджаємо з місця на місце, змінюємо будинки, сусідів, села, спосіб життя. Лише цього року ми пішли з сестрою до школи в селі, яке теж пережило окупацію в 2022 році, в школу, яку в цьому році лише до кінця відремонтували. Війна забрала у нас звичне життя, зробила безхатьками, чужими всюди і завжди.

Єдине добре, що ми всі разом, всі живі. Ми намагаємося жити нормально, спілкуватися з людьми, працювати, вчитися.

У селі, де ми зараз живемо також живуть наші друзі з  Часового Яру.  Я мрію про Перемогу. Мрію, що зможу повернутися додому. Що відбудується не тільки мій будинок, а й всі зруйновані будинки в Україні. Знов розцвітуть сади, парки, наповниться людьми Бахмут, Часів Яр, Попасна, Торецьк і ще багато сіл і міст, варварськи розбитих ворогом.