У Луганську мешкав. В даний час я переселенець, винаймаю кімнату в Вільховому. До війни життя було прекрасним. Була дружина, двоє дітей. Нині старшій 46 років, меншій – 38, є онука.

Війна розпочалася, коли літак бомбардував. Я працював у оборонній промисловості, виготовляв патрони, віддав заводу 40 років. Гарне було життя. Коли сформувався завод, мене послали на навчання, був я в Англії, навчався на монетне виробництво, та й у Москві на монетному дворі теж навчався. Нормально все було.

2 червня 2014 року я був на роботі. Зайшли озброєні люди і сказали: «Півгодини вам, щоб покинули завод». І ось, як покинув та й досі. Відносини з дружиною стали погані, ми розлучилися. Зараз я винаймаю кімнату, залишився один. Одна донька у Києві живе з чоловіком, одна у Луганську. Дуже багато родичів. Ще мати жива, їй 88 років. Але я до неї не їжджу, мене туди не пускають.

Під час війни був жах, бомбили, не дай Боже. Людей багато загинуло, багато побитих будинків. Але ми нікуди не бігли, льохів у нас немає, були в будинку. Зараз болячки повилазили, тиск, вік уже не той.

Мрію відвідати дітей та 88-річну маму

Я хотів усе забути. Щоб усе не починалося. Якось уночі був такий обстріл, який я хотів би забути назавжди. 

Нині дещо відновили, але ми майже у лісі живемо, багато людей поїхали, багато померли, багато – від коронавірусу. Нас тут один-два і обрахувався, ми нікуди не ходимо, по хліб хіба що.

Мрію, щоб усе це закінчилося, щоб я міг поїхати дітей провідати, доньку та матір.