Пам’ятаю перші місяці війни, це був березень-квітень 2014-го в Слов’янську. Навколо нас нічого такого не було. Ми бачили по телевізору зведення, знайомим телефонували, друзям, приятелям, які проживають там, на місці бойових дій.

Один раз в серпні я їздила додому за речами. Ми проїжджали повз Дебальцеве та потрапили під обстріл. Ночували в Світлодарську, додому нас не пропустили.

Ми повернулися в Світлодарськ, а потім там наступного дня почалися обстріли, тому їх ми бачили неодноразово. Увесь інший час ми проживали в Красноріченському, тут тільки було чутно, як стріляють.

Ми спочатку приїхали сюди в гості. Але вийшло так, що виїхати звідси не змогли, тому що Рубіжне, Лисичанськ, Сєвєродонецьк якраз були під обстрілом. Тому ми вирішили тут пожити, поки все не затихне, і живемо сім років. Раніше я хотіла повернутися додому, а зараз, напевно, тут уже мій другий дім.