Свєтлая Анна, учениця 11-Б класу Комунального закладу «Дніпрорудненська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів «Світоч»

Дніпрорудненської міської ради Василівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Свєтлая Анжела Петрівна

"Війна. Моя історія"

Нещодавно я писала есе «Один день» про війну в Україні. Тоді здавалося, що ті страшні події нас не торкнуться. Але, на превеликий жаль, і нам довелося пройти через важкі випробування. «Дорога життя» – так називають шлях з окупованої території. Тепер усе життя підпорядковане певним правилам, до яких важко звикнути. А спогади часто повертають нас у минуле.

Двадцять четверте лютого. Ранок. За вікном холодно і сіро. Час збиратися до школи, але на душі неспокій. Нам сповістили, що почалася війна. В очах батьків розпач і сльози…

Війна… Це приголомшливе слово – ВІЙНА. Зразу й не збагнеш, що відбувається.

З перших днів війни наше місто було заблоковане російськими військами: не можна було виїхати за його межі, перестали привозити товари першої необхідності.

Було дуже важко. У магазинах майже не можна було купити продукти харчування, в аптеках не було потрібних ліків. Цілий місяць не привозили хліб. Ніколи не думала, що колись буду хотіти скуштувати скибочку хліба. Мама пекла пиріжки, перепічку. А хотілося хліба! Згодом його почали випікати у школах, у міських мініпекарнях. Але щоб його купити, потрібно було вистояти великі черги.

Коли у вечірній час усіх просили дотримуватися режиму світломаскування, стали організовуватися дружини з числа чоловіків, які ще не виїхали, щоб охороняти місто від бажаючих поживитися чужим добром. Наш тато теж записався до тероборони. Щодня він ходив на патрулювання міста.

13 березня ми завжди всією родиною відзначали мій день народження, і саме в цей день в наше місто Дніпрорудне зайшли окупаційні війська. Ця дата закарбується в моєму серці назавжди.

Хіба таке може бути у ХХІ столітті?

Поступово ми почали думати: виїжджати чи ні. Мій батько не хотів покидати рідне місто. Це було дуже важке рішення. Коли вся рідня наважилась їхати, тоді ми переконали й тата, що це необхідно.

Тиша. Черги машин. Якісь люди у військовій формі. Серце стискається від страху, руки тремтять.

Окупанти заборонили прямувати дорогою, якою ми зазвичай їздили до Запоріжжя. Через це нам довелося рухатися майже через всю Запорізьку область. Ми добиралися до обласного центру тринадцять годин. Коли жили в окупації, ми не бачили того, що відбувалося насправді, що пережили жителі інших населених пунктів нашої області. Їхати було дуже страшно. Ми бачили окупантів з автоматами, танки, самохідні артилерійські установки, над нами пролітали ворожі гелікоптери. Вони летіли занадто низько – і нам було дуже моторошно. Ми об’їжджали міни, які лежали прямо на трасі. Обабіч дороги стояли розстріляні цивільні автомобілі. І від цього ставало лячно. Нам довелося проїхати більше двадцяти ворожих блок-постів, на яких наші речі, телефони ретельно перевіряли, а чоловіків, які виїжджали разом з нами, постійно роздягали й оглядали. Коли ми переїхали на підконтрольну Україні територію й побачили наш прапор, ми не могли стримувати емоцій. Ці почуття не зрівняти ні з чим.

Тепер намагаємось себе опанувати. Ще трішки – і ми вільні. А ось і наші воїни-захисники. Милі, любі… Вони відразу почали жартувати, просили нас вимовити слово «паляниця». Хтось кричав «Слава Україні!», хтось – «Слава нації!», а хтось дякував Богу, що вибрався з того пекла. Ми вже на українській землі. Нелегким був цей шлях.

Ми думали, що їдемо ненадовго. З собою взяли те, що помістилося у валізу. Звичайно ж, з нами вирушив і мій друг Арчі. Він заглядав мені в очі, наче запитував: «Куди? Чому? Навіщо?»

З моменту нашого від’їзду з рідного міста пройшло вісімнадцять місяців. Ми майже нічого не знаємо, що там відбувається. Мало з ким спілкуємось. Зовсім небагато новин можна почути й прочитати про наше рідне місто. Важко адаптуватися. Ми звикаємо й досі, але віримо, що одного разу ми повернемося в Дніпрорудне. Я мрію, що ще не раз пройдуся знайомими стежками, прогуляюся нашим парком, зайду до рідної школи. Я вірю, що в майбутньому мої мрії втіляться в реальність.