Мені 68 років. Я жила з чоловіком у місті Берислав Херсонської області. Там мешкали і дві наші доньки з онуками.

24 лютого, о пів на п’яту ранку, пролунав вибух, від якого на балконі відкрилися двері. Ми з чоловіком подумали, що вибухнула ГЕС. Я відразу зрозуміла, що почалася війна. Коли вийшла на балкон, побачила, як у Каховці горіла військова частина і заправка. Ми виїхали спочатку в село до свахи, а вже звідти – у Кривий Ріг. 

Окупанти ходили по вулицях, як хазяї. Ми боялися навіть на балкон виходити, бо вони наставляли на нас автомати. Тільки іноді визирали у віконечко. Щоб отримати хліб, чоловік займав чергу з самого ранку і стояв кілька годин. Коли ходив із зятем, давали дві хлібини на дві сім’ї. 

Коли росіяни прийшли з обшуком, ми зрозуміли, що треба виїжджати. Боялися за внуків семи і тринадцяти років. Вони плакали, коли бачили військових. 

Ми виїхали 16 квітня. Перетнули близько тридцяти блокпостів. Роздавали росіянам чай і сигарети – тоді вони не так прискіпливо перевіряли нас. Їхали по замінованому мосту. Виїхали о сьомій, і тільки о тринадцятій годині добралися до Кривого Рогу. 

Коли я побачила білий хліб, то розплакалася. На Херсонщині нам давали чорний. Коли ми розрізали його, середина випадала.

Зараз Берислав розміновують і лагодять лінії електропередач, які повалили окупанти. Місто досі бомблять. Там залишилося три квартири: наша з чоловіком і двох доньок. Сподіваємося, що хоч одна вціліє. Тут живемо всі разом на орендованій квартирі. Отримуємо гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. 

Я так чекаю, щоб наші хлопці скоріше звільнили Каховку. Сподіваюся навесні потрапити додому. Думаю, що в Україні все буде добре. З часом вона процвітатиме.