Мені 62 роки. Я живу в селі Івано-Кепине Баштанського району Миколаївської області. 24 лютого над ним літали гелікоптери. Ми з чоловіком не розуміли, що відбувалося, а потім дізналися, що почалася війна. Розгубилися – не знали, що робити. Згодом опанували себе. Виїжджати побоялися, бо не знали, чи витримав би чоловік дорогу після інсульту. Жили в окупації.

Перші два тижні було тяжко. Зникло світло. Магазини не працювали. Ми пекли коржі. Потім налагодилося постачання хліба з Херсону. 

Росіяни базувалися не в нашому селі, а в сусідньому, однак щодня приїжджали. Ми боялися виходити на вулицю, бо не знали, чого очікувати від них.

Чоловік пережив окупацію, а четвертого грудня помер, бо перехвилювався, а в лікарню ніяк було потрапити.

Один син зі своєю родиною залишався в окупації. Ще один виїжджав ненадовго. Донька з родиною виїхала в Миколаїв і ще не повернулася, бо тут немає роботи. 

Коли ввійшли наші військові, ми зустріли їх гостинно, дякували за визволення. Село одразу ожило. 

Зараз легше. З’явилося світло. Отримуємо гуманітарну допомогу. Продуктів вистачає. 

У мене таке відчуття, що війна нескоро закінчиться. Але я вірю, що після війни Україна процвітатиме.