"Ми були в окупації 42 дні в Новій Каховці"

Історію Олександри Масюткіної для Музею "Голоси Мирних" записала Анна Лодигіна

До війни в Новій Каховці ми займалися виробництвом шкіряних виробів, мали свою власну невеличку майстерню, виготовляли дрібну галантарею, розвивалися, мали плани на майбутнє.

Війна почалася для нас, як і для всіх, 24 лютого о 5 ранку від звуків вибухів. Прокинулася перша я, потім розбудила чоловіка, на питання, що це, він відповів - те, про що ти подумала.

Оскільки ми з грудня 2021 року перебували в стані, не знаю, очікування, хвилювання щодо можливості початку війни, документи були зібрані. Документи були вже готові. В принципі, було розуміння, що збирати, що необхідно.

Почалися переписки в чатиках, у ОСББ і шкільних. В повітрі відчувалася паніка. Одразу я побігла, відкрила підвал в багатоквартирному будинку, де ми знаходимось. Повідомила про це в чатику ОСББ, щоб люди могли спускатися і там перебувати.

Ми почали збиратися, чоловік одразу виїхав заправити машину і зняти готівку. Я в цей час почала збиратися. В принципі, на таку ситуацію ми були налаштовані одразу виїжджати з міста, тому що ми прекрасно розуміємо географію, очевидно, розуміли, що з Криму до Нової Каховки їхати години і Нова Каховка є стратегічним містом. Тому ніяких ілюзій з цього приводу ми не мали. Зібралися швидко, всі речі якось було легко зібрати, якось організовано. Ми навіть не обговорювали, це все було інтуїтивно.

Мабуть тому, що ми часто про це розмовляли і моделювали собі таку ситуацію.

Спочатку розбудила старшого сина, йому 12 років було на момент початку війни, він дуже злякався. Він замкнувся, тобто в нього не було такої паніки, він не розмовляв, він більше був в такому шоковому стані, мабуть. Пізніше ми з ним розмовляли про це, і він казав, що прокинутися від слів «сину вставай, почалася війна» – це найжахливіше, звісно, що він міг почути.

Меншу дитину розбудила трошки пізніше, але, мабуть, вона, відчувши таке напруження в повітрі, поводилась дуже тихою і чемною, їй три роки було на момент початку війни. І завжди вона була поруч, і дивилась на мене, яка в мене реакція.

Почали дзвонити знайомим друзям. Спершу подзвонила мамі і сестрі, сестра знаходилась в місті Таврійську, а мама – вздовж Північно-Кримського каналу, де знаходяться дачі. Вони там мешкали, в них там будиночок невеличкий, вони знаходились там. Звісно, ідея була, щоб ми всі зібралися, оскільки у кожної родини є машина, і виїхали з міста. Однак ні сестра, ні мама готові до такої ситуації просто морально не були. Була повна розгубленість, нерозуміння, що робити.

Ти сприймаєш своїх батьків завжди дорослими, розумнішими, досвідченішими, а виявилось, що у мами була повна розгубленість і не розуміння, що робити. Тому ми домовили зустрітися у них, тому що це найближча точка до виїзду з міста, найближча точка до ГЕС.

Ми зустрілися, сестра приїхала раніше, ми пізніше, оскільки заправити машину, зняти готівку зайняло досить багато часу, тому що були черги, перезмінка на заправках. І ми приїхали десь вже о 9-10, ми були у батьків на дачі і збиралися їхати.

Батьки були не готові до такого розвитку сценарію, вони не розуміли, куди їхати. Відчим казав про те, що і так вся територія України обстрілюється, куди ми поїдемо. Це глупо і краще залишатися на місці, бо є підвал, є укриття, є багато продуктів, і зможемо якийсь час притриматися. Поки ми їх намагалися вмовити, російські війська вже рухалися зі сторони Криму, зі сторони Генічеську, по Скадовській трасі, по Мелітопольській трасі. Вже була інформація, що вони наближаються до Каховки. І Нової Каховки.

Ще через півгодини ми побачили першу керовану ракету над головою. Вона летіла в сторону правого берега, вона летіла досить низько. Ми всі дуже злякалися. Потім десь біля 11-ї години, мабуть, пролунали перші, як ми вже потім з досвіду знали, виходи важкої якоїсь техніки. Звісно, ми одразу спустилися в укриття.

Був ще інтернет, ми слідкували за новинами в місцевих чатах. Було багато відео, люди пересувалися, виходили, навіть техніка рухалася, і виходили, дивилися, знімали. Військові російські на той момент ще не реагували, їхали, сидячі зверху на своїй броньованій техніці, і вони не реагували на людей, які їх знімали на відео, на телефон.

Ми сиділи в укритті, інтернет був, світло ще було. Слідкували за новинами. І вже дізналися з новин, що на ГЕС повісили російський прапор.

Ще першу добу ми спілкувалися і вмовляли батьків їхати. Сестра з чоловіком були згодні. Єдине питання було заправити їхню машину. А батьки не розглядали такої можливості. Вони все-таки були за те, що безпечніше залишитись вдома.

Ввечері 24 лютого відчим і чоловік сестри виїхали на машинах в місто. Вже було достатньо темно, я думаю, це точно, може, була сьома години вечора. Виїхали в місто з дач, щоб заправити машини, щоб машини були на всякий випадок повні, з повними баками. Всі заправки, звісно, були закриті.

Відчим бачив російську техніку, скупчену на об'їздній дорозі Нової Каховки, однак військові не реагували і, в принципі, не чіпали. Тому вони ввечері повернулися додому. Ну і так, незалежачи від нас, склалися обставини, чому все-таки вирішили залишитися у батьків. Моя троюрідна сестра з чоловіком виїхала через ГЕС, військові їх не чіпали і не зупиняли, і вони покинули Нову Каховку.

Перша доба - світло, інтернет був, наступної доби світло вимкнули. Саме в тому районі, де ми знаходилися, на дачах, без світла ми провели 10 днів. Телефони заряджали в машині від аккумулятора. В нас було 6 дорослих і двоє дітей, в нас було 3 машини, по черзі потроху ходили, заряджали хоча б один телефон або павербанки, щоб хоч якось через мобільний інтернет, який ще був, читати новини, також слухали в машині радіо українське, слідкували за новинами.

Світла не було. Слава Богу, було холодно, продукти зберігалися. Також у батьків була піч, тому було тепло, опалювалося. Єдина проблема була з водою, оскільки водопостачання там було від скважини, від насосу. І тому за водою ходили, набирали, у сусідів був генератор, вони включали у себе насос, дозволяли набирати воду в банки.

Перші чотири доби ми ночували з дітьми в підвалі. Пізніше ми вже навчилися розрізняти виходи в сторону правого берега. Працювала важка техніка. В перші дні, звісно, ми, по-перше, лякалися цих звуків, по-друге, не знали, чи буде відповідь від Збройних Сил України. Насправді, забігаючи наперед, хочу сказати, що поки ми були в окупації 42 дні, жодного прилету зі сторони українських військових по Новій Каховці не було. Все, що ми чули, це все були вилети.

Також в перші дні ми бачили, як літають вертольоти дуже низько, літала авіація. Колись бачили, як ввечері летіли вертольоти в сторону Херсона, а вранці читали вже новини, що були збиті вертольоти над Чорнобаєвкою. Нас дуже тішила думка, що це саме ті вертольоти, які ми бачили, дуже раділи і дуже мотивували триматися такі новини.

Перші чотири доби ми провели в підвалі з дітьми. По-перше, було страшно не зреагувати або втомитися. Тому задля безпеки розміщувались там і батьки. Мабуть, на третю ніч вже вирішили спати в будинку зверху, не спускатися в підвал, бо він невеличкий, маленький. Було не дуже комфортно там всім розміщуватися.

Мама наполягала на тому, щоб ми всі їли, тому що насправді їсти не хотілося, але якісь такі побутові речі - поскладати речі, помити посуд, приготувати їжу, набрати води, сходити, вони відволікали і тримали. Тому що, звісно, перші дні це все були: Інтернет, радіо, новини, новини. Ще раз новини.

Діти... Мабуть, перших п'ять днів старший син просто мовчав. Просто мовчав, спостерігав за дорослими. Було зрозуміло, що йому страшно. Поговорити про це з дитиною прямо так в перші дні теж було важко, тому що страх, паніка, хвилювання, розчарування, можливо, від тої думки, що ми не встигли виїхати. Чому ми не встигли поїхати? Чому ми не виїхали раніше? Ми ж знали, що так відбудеться, ми ж того очікували. Чому ми не виїхали, не поспішили в перший день? Тобто таке "жування" теж відволікало, і тому перші, мабуть, п'ять днів він просто спостерігав за подією.

Для молодшої дитини в перший день, коли був інтернет, все складалося простіше, тому що вона була в мультиках. Ми їй сразу пояснили, що це така гра, ми так граємось, нам треба провести цей час разом. Вона, в принципі, спокійно себе поводила. Потім інтернет зник, мультики зникли, і тому доводилось підтримували один одного. Гралися, придумували якісь ігри, але перебування трьох родин з окремими якимись звичками, режимами – це важко.

Мабуть, на п'яту добу вже почались істерики, сльози. Було психологічно дуже важко. Але, слава Богу, всі з розумінням ставились один до одного, підтримували і намагалися спростити перебування разом.

Однак вже на шосту добу сестра з чоловіком поїхала до своєї квартири. Вони спочатку пішли пішки, залишивши машину на дачі, а потім, наступного дня, повернулися і виїхали без проблем. Тому що ми взагалі не знали, як це відбувається, чи є якісь блокпости, чи затримують людей, чи забирають авто, тому що слухів було дуже багато. Ми дуже хвилювалися, але, слава Богу, вони добралися додому. Бо в них вдома були коти, і вони добралися додому.

Ми разом виїжджали з окупації, і от до 43-ї доби вони знаходилися у себе, а ми були з батьками на дачі. Дітей ми намагались долучати до якихось побутових справ, щоб вони щось робили, якось допомагали, відволікались, придумували якісь ігри.

Ми згадували все, що можна, але було дуже страшно виходити на вулицю з ними. Перші тижні два. По-перше, погода була досить холодна і сира, і не хотілося виходити на вулицю, а по-друге, просто був страх. Тому перші два тижні діти провели просто в чотирьох стінах, в величкому будиночку, з нами. Пізніше ми почали виходити на подвір'я з ними, трошечки подихати і погратися з песиком, з котиками, якось відволіктись від цієї ситуації.

Що було найстрашніше? Оскільки ми з 2014 року слідкували за подіями в Криму, мали там знайомих, підтримували контакти, знали про те, як все відбувалося в Донецьку. І, зрозуміло, що якихось позитивних історій звідти було мало. Всі були такі дуже гнітючі і страшні. Тому ми були дуже перелякані. Ми боялися навіть виходити на вулицю. Батьки перші три тижні не дозволяли нам ходити в магазини і скуплятися. Вони дуже хвилювалися, що якщо нас зупинять, заберуть, то що станеться з нашими дітьми. Тому вони самі ходили в магазини, самі скуплялися перші три тижні.

На виході з дач були блокпости. Звісно, їх зупиняли, перевіряли документи. Російські військові намагалися поводити себе чемно. Вони хотіли показати, що вони добрі, пухнасті, і прийшли нам допомогти. Це було дуже неприємно.

Нам довелося вийти з дачі, забрати продуктовий набір, передачку від батьків чоловіка, які нам передали домашні яйця, курку, якісь продукти, закатку, тобто поділилися, передали нам. І нам треба було вийти на трасу вздовж каналу, це якраз перентин - Північно-Кримський міст, Скадовська траса, Мелітопольська траса якраз перетинаються, і там був великий блокпост.

Ми вийшли, і так вийшло, що ми розминулися з тою людиною, яка везла нам передачку. Вийшла неловка ситуація, ми вийшли, подивились, нікого немає, і ми побігли назад. В цей момент нас зупинив російський військовий, сказав підійти до нього, показати документи. Коли чоловік потягнувся в кишеню внутрішню, в куртці, за паспортом, військовий навіть не поклав руки на автомат, тобто автомат в нього просто висів через плече. Тобто поводили вони себе дуже впевнено, вони вважали, що їм нічого не загрожує.

Він спитав, куди ми йшли, чому біжимо. Ми йому відповіли, він нас відпустив. Всередині в тебе відчуття, що ти хочеш йому сказати все, що ти про все це думаєш, але, звісно, людина зі зброєю – це страшно, суміш відчуття несправедливості і бажання це проговорити, і страх за своє життя.

Для нас найстрашніше було пересуватися містом, тому що ми не знали, які правили, як себе поводити. Було багато інформації про те, що цивільні машини розстрілюють. Була інформація про те, що на ГЕС розстріляли машину з трьома маленькими дітками. Тобто перебувати в цій атмосфері було дуже страшно.

Коли ми вже почали виїжджати в місто в магазини, щоб скупитися, були дуже величезні черги. Доводилося стояти, і ти стоїш в черзі і навіть не знаєш, що є в магазині, чого нема. Тому що поки ти достоїш цю чергу, люди вже розбирають теж цукор, олію, хліб і все таке.

І в один з таких моментів ми стояли в черзі. Це було на перехресті вулиці Горького і Проспекту Побєди. Ми стояли, велика черга, між собою всі спілкувалися, ділилися своїми враженнями, емоціями, ділилися контактами, де можна що купити у місті, де обналічують кошти з картки і все таки інше. І з іншої сторони вулиці зупинилась військова машина, велика вантажівка, і вони почали вантажити хлопців двох, які там стояли. Хлопці, в принципі, не чинили опору суттєвого, вони просто розмовляли. Військові їх супроводили в кабіну цієї вантажівки.

Потім до нас, до черги, підійшла жінка, яка стояла біля цих хлопців і бачила все це ближче, чула, в чому була розмова. Вона почала розказувати, що машина проїжджала, хлопці крикнули: «Слава Україні», а машина зупинилась, здала назад, і після недовгих дискусій просто сказали хлопцям сісти в цю машину. Спостерігати таке дуже страшно, відчуття несправедливості. Важко. Один з наших сусідів, громадський активіст Сергій Цегіпа, якось вийшов з дому, він з дружиною допомагали стареньким, пенсіонерам, сім'ям багатодітним. Вони розносили пакунки з їжею, необхідними речами. І він зник, він вийшов, взяв собаку, пішов пішки і зник. Він зараз утримується на території Росії. Як його стан, я не знаю.

Ще один з таких моментів – ми знаходилися на дачі у батьків, в них кутовий будиночок на перехресті. Поряд жив чоловік з сім'єю – дружиною, сином, невісткою і онуками. В нього є ще старший син. Він 24-го числа знаходився теж у Новій Каховці, а потім наздоганяв військових ЗСУ на своїй приватній машині. Зібрав свої речі та поїхав служити, захищати країну. Ну і от була середина березня, ми знаходимось у батьків і чуємо страшний звук наближення техніки. Це був Урал, як виявилось, нашпігований росгвардійцями.

Вони повернули в провулочок, де стоїв наш будинок, і поїхали до сусіда. Ми з вікон дивилися, що сталося. Вони приїхали і забрали молодшого сина, цивільного. В них в машині був якийсь кулемет, вони направили його на будинок цих сусідів. Дуже велика кількість вояків знаходилась на вулиці біля будинку, ще більша кількість росгвардійців завалила до них в будинок. Дивилися ноутбуки, якісь речі, заглядали, питали, ну і забрали цього сина на свою базу біля дач.

Пізніше, через декілька годин, як розказував сусід, невістка і мати побігли туди і пояснювали, що це не той син, який в ЗСУ служить, що того немає зараз на території Нової Каховки. Не знаю, яким чином вони його відпросили. Я знаю, що просили у них цигарки і щось ще. Чрез деякий час цього сина все-таки відпустили.

Сама територія дач так складно розміщена, що там, в принципі, розібратися, де який квартал, де який будиночок, дуже важко. Особливо, якщо ти не знаєш цієї місцевості. Там багато тупіків, а якщо ти не знаєш, куди їхати, то важко знайти. Тому, звісно, ми одразу зрозуміли, що це хтось з мешканців розказав росгвардійцям, де можуть жити військові, де їхні батьки, де їхні родичі. Це теж було одне з того, що дуже лякало.

Як жило місто в окупації? Перший раз в місто з будинку ми вибрались через три тижні. Те, що ми побачили, нас дуже сильно вразило. Колись задавались питанням до своїх батьків, як вони вижили у 80-х і 90-х, коли були ці черги і дефіцит, як це їм вдалося, а тут ми на власні очі побачили, як це працює.

Коли ми перший раз опинились в Новій Каховці, як нам здавалось, в великих супермаркетах, магазинах, вони були вже на відсотків 75 порожніми. Залишалися або якісь дорогущі цукерки, або якісь делікатеси, але всього було все менше і менше. Треба було встигати лавірувати між магазинами, бо десь з'явився рис, десь з'явився цукор, десь з'явилось масло. Десь на 5 гривень було щось дешевше, і вся ця інформація поширювалася або в якихось вайбер-каналах, або в чергах між людьми. Мені психологічно важко даються черги і це було для мене катування.

Ми багато ходили по аптеках, бо треба було харчування і підгузки для дітей наших і для дітей знайомих. Тому стояли в усіх чергах, а ще в аптеках обналічували кошти, які були на картках у людей. Але бувало, що ти можеш відстояти в черзі, гроші в кассі закінчуються, готівка, і можеш провести дарма 45 хвилин в черзі. Жахливий досвід.

Слава Богу, батьки в нас дуже накопичувальні і заощадливі. В них були запаси, які дозволили нам, в принципі, триматися. Свій город, овочі, фрукти. Люди, які пережили радянські часи, мали цей досвід. Тепер маємо його і ми.

Людей було мало на вулицях, основна маса людей була в чергах біля магазинів. Якщо це стосується якихось районів, де нема магазинів і просто знаходяться якісь будинки, то людей можна було взагалі не зустріти.

Так само з машинами. На початку взагалі не було палива, потім його почали завозити, але машин було мало. Знову ж таки, багато людей виїхали ще в перший день. Потім через два тижні з'явилась можливість виїжджати через Станіслав, теж люди поїхали. Тому місто завмирало.

Ми заїжджали до себе на квартиру, щоб взяти якісь речі, перевдягтися, іграшки дитині взяти. Наші сусіди перебували в підвалі, провели туди світло, облаштували собі сховище. Звісно, були такі, які чекали і висміювали облаштування сховищ, тому що вважали, що все буде добре.

Пам'ятаю один яскравий момент, коли ми приїхали через три тижні додому, ми перший раз зайшли в квартиру, ми живемо на п'ятому поверсі, і, виглянувши з вікна, побачили під під'їздом малюнки на асфальті дітей крейдою, кольоровою. Там були намальовані українські прапори, підтримка для ЗСУ, і це дуже тішило, сміливість цих дітей, було дуже приємно.

Щодо обстрілів, перші дні було дуже часто, але знову ж таки, весь той момент, поки ми 42 дні перебували в окупації, обстріли були – виходи з лівого берега на правий. Відповіді від Збройних сил України по місту не було в той період, коли ми знаходились в Новій Каховці.

Спочатку було страшно, тому що ми не розуміли, по-перше, що це летить, звідки і куди. Коли стали орієнтуватися, то зрозуміли, що відповіді немає. Був момент, ми ходили в магазин, поверталися пішки по дачах і чули, як десь перестрілка, ну, автоматні черги. Було страшно, тому що ми не розуміли, де це, а потім через якийсь час збагнули, що це, скоріш за все, був наш безпілотник, по якому окупанти працювали, намагаючись його збити.

Було страшно, тому що коли трошки потеплішало, почались садово-польові роботи. Мама налаштована була садити новий урожай, прибирати на прибудинковій ділянці. І в такі моменти інколи відбувалися обстріли і якісь автоматні черги. То було страшно знаходитись на вулиці і ми заходили в будинок за дві стіни, або в підвал.

В нас немає наразі достовірної інформації з приводу нашої квартири. Знайомі ходили, поливали квіти, дивилися за квартирою. Але перед Новим роком в нас з'явилась інформація, що до сусідньої квартири прийшли окупанти, просто зламали двері, вибили. Наша квартира була закрита. Вони знали, до кого йдуть, до сусідів. Сусід наш поліцейський, тому вони не просто так до нього прийшли.

Тож в цій сусідній квартирі заселилися окупанти. Ми передали про це знайомим, які ходили в нашу квартиру, попросили їх більше туди не ходити задля їхньої безпеки. І тому на зараз інформації немає, що з нашим житлом. Було багато мінометних обстрілів саме в нашому районі, і від цього постраждали вікна, але, в принципі, пошкодження, порівняно з іншими, можна вважати не суттєві.

З приводу виїзду. В принципі, оскільки в самий перший день, 24 лютого, ми збиралися виїхати, тобто питання, залишатися чи не залишатися в окупації, в принципі, не стояло, ми просто чекали більш зручного моменту. В нас є знайомі, які у 2014 році виїжджали з Донецька, то вони теж ділилися досвідом, казали про те, що через деякий час має з'явитися якісь варіанти виїзду. Перший такий варіант з'явився десь через два тижні після 24-го лютого, на початку березня.

Це був виїзд через Станіслав і Олександрівку, з'явилися чати, всі ділилися інформацію, як виїжджали. Люди розказували, як вони збираються в колону, скільки блокпостів, на яких блокпостах які війська перебувають окупантів, які документи перевіряють, як дивляться сумки, в які години виїжджати, до якої працюють блокпости, тобто купа-купа всяких нюансів.

Звісно, ми боялися, і цей виїзд закрився дуже швидко, тому що почались бої, він працював, можливо, тиждень, можливо, півтора. Потім забороняли, були історії про те, що люди вранці виїжджали, попадали під обстріл, багато страшних історій.

Однак все одно це нас не зупиняло, тому що перебувати в окупації ми не збирались, тим паче з дітьми. Коли шукали аргументи вмовити батьків, то була мова саме про те, які правила існували в окупації, що в принципі правил там не існувало. І це найбільший такий ойстрах, тому що, коли немає ніяких правил, ти не можеш ні на що орієнтуватися. Тому ми були націлені виїжджати.

І наступним з'явився виїзд через Антонівський міст, через Херсон, і там вже на вільну територію України. Через ГЕС не пускали. Всі переживали з приводу цілісності Антонівського моста. Тобто всі розуміли, що є тільки два сполучення лівого і правого берега на окупованій території. Це ГЕС Каховська і Антонівський міст. Тому це спонукало приймати рішення трошки швидше.

Батькам ми довго не казали, бо вони все-таки вирішили залишатися. І ми дуже боялися повідомити їм, що ми вирішили їхати. Але так співпало, що ми прийняли рішення якраз в той момент, коли з'явилися кадри з Бучі. І побачивши, що може статися в окупації з мирними людьми, мама наполягла, щоб ми їхали і обов'язково взяли з собою сестру і її чоловіка.

Тоді домовилися, що в нас є декілька днів на збори. Ми повідвозили якісь речі, фотографії, поховали літературу "екстремістську" за мірками російської влади. Повідвозили речі батькам, дуже багато речей віддали волонтерам - і дитячі, і дорослі теплі речі, віддали іграшки, велосипеди пороздавали людям, які залишалися. Ну, тобто, просто прибрали всі свої речі зі своєї квартири. Збиралися ми три дні.

Це був дуже дивний досвід - після півтора місяця відсутності у власній квартирі перший раз в ній ночувати. Було страшно. Лякали будь-які звуки на вулиці, будь-який транспорт. Сказати, що ми спали – ні. Потім ми з'їздили, попрощалися з батьками чоловіка, відвезли їм якісь речі, повернулися до моїх батьків і вже рано вранці 8 квітня ми виїхали.

Було дуже багато блокпостів з Нової Каховки до Антонівського моста. Ми дуже переживали, дуже хвилювалися, однак деякі блокпости були навіть кумедні, зважаючи на тих людей, яких ми там бачили, і ту зброю, яку вони мали. Але коли ми вже під'їхали до Олешок, до Антонівського моста, ближче до лінії фронту, то війська стали не такими кумедними, якими були далі від лінії фронту. Перевірки були вже суттєвіші. В нас була наліпка на вікні "діти" і білі пов'язки на машині. З дітьми було трішечки легше проходити всі ці блокпости. Я сиділа поруч з донькою на задньому сидінні, старший син сидів на передньому.

Так ми приїхали в Херсон, і була у нас дуже чудова підтримка. Ми боялися загубитися, не туди поїхати. Але цей чатик, який був для виїзду, там всі радили, коментували. Біля Херсону був зв'язок, ми спитали, куди рухатися далі. Нам порадили, розказали. Весь час підсказували, куди їхати. В одному селі всі місцеві виходили, дозволяли йти до них в туалет, давали воду, хотіли собою дати якусь рибу, яку вони наловили в річці. Тобто підтримка була шалена.

Потім ми переїхали переправу через річку і добралися до першого такого страшного блокпосту, на якому були "ДНРівці". Це найнеприємніший досвід. Черга рухалася повільно, розділили на чергу, в якій були діти, в якій не було дітей. Чергу з дітьми ніби мали пропускати швидше, але чомусь так сталося, що саме нашу машину зупинили. Зупинили, нам було важко зрозуміти, куди нам рухатися, де ставати, тому що військовий, називаємо його так, який нас зупинив, поводився дуже хаотично, і було страшно. Він довго розмовляв з іншим водієм, поводив себе дивно. Потім почав оглядати нашу машину, побачив дітей, жартував жартики, пропонував вступити до лав ополченців чи їхньої армії. Розказував, як "бомбілі Донбас вісім років" і як вони там всі страждали, а ми тут собі спокійно жили.

Потім він вирішив оглянути багажник, далі - подивитися в машині, позаглядати в бардачок. Оскільки на передньому місці сидів син, той почав йому задавати питання, скільки тобі років, що ти, як ти, що в тебе в телефоні, не фотографуй, дай подивитися телефон. Він себе намагався вести ніби по-дружньому. В принципі він нас відпустив, і тільки ми сіли в машину і поїхали, син сильно розплакався, тому що, звісно, йому було страшно. В цей момент теж були дуже важкі відчуття, тому що ти не можеш нічим допомогти і хочеш, щоб скоріше ця ситуація закінчилася.

Наступний блокпост – це були росгвардійці. Звісно, екіпування, зброя в них була набагато краще. Вони попросили нас відкрити вікно, побачили, що в нас мала дитина. Попросили закрити вікно, "щоб дитину не продуло". Показали нам, куди далі рухатися. Ну, просто "дуже приємні люди". Якщо не вважати, що вони окупували нашу країну...

Далі ми побачили руйнування і пошкодження цивільних будинків. Вибиті вікна, десь пошкоджені дахи.

Був блокпост, вже були такі серйозні, злі хлопці, які дотошно перевіряли всіх. Вони дуже ретельно перевіряли сумки, але в принципі з дітьми нас пропустили. А от інші машини тримали довго. Вже потім, коли ми зустрілися колонною всі разом, то виявилося, що повідбирали техніку, телефони, ноутбуки.

Потім здовж каналу ми побачили спочатку розбиту техніку. Далі побачили БТР, на якому стоїть український прапор. Не повірили. Потім побачили наших хлопців з шевронами, трішечки далі колона зупинилася, всі вийшли, обнімали хлопців, дякували їм, давали їм шоколадки, потім поїхали далі. І далі вже наші хлопці теж зупиняли на перевірку стандартних документів, але радили рухатися швидше, бо це була лінія зіткнення. Потім ми попали до Баштанки і побачили руйнування цивільних будинків. Були у багатоповерхових і пожежі, і руйнування, і вибиті вікна. Коли опинилися в Україні, звісно, було щастя, були всі дуже раді.

Про що подумали, коли дізналися про підрив ГЕС? Ранок почався, як завжди, він починається, з перевірки новин в телефоні, і перше відео, перше повідомлення було саме про підрив ГЕС. Дуже злякалися, злякалися за рідних і знайомих, які там залишились.

Багато спілкувалися про те, що буде, якщо ГЕС підірвуть, і згадувалися уроки в школі, на яких нам розказували, що буде, до якої вулиці, до якого будинку, до якого поверху дійде вода. Все це, звісно, було дуже страшно.

Слава Богу, був зв'язок з рідними і близькими, як і в Новій Каховці. Вони заспокоювали, тому що, як виявилось на практиці, коли ти знаходишся в місті подій, і коли ти дивишся на це з телефону, то трошки реакції різні. Вони заспокоювали, казали, що все буде добре. В принципі, слава Богу, враховуючи досвід Голої Пристані і Олешок, то Нова Каховка, звісно, прожила цей момент не так страшно, як нам розказували на уроках в школі.

Перші вулиці були затоплені, парк затоплений, є родичі, які живуть на Дніпровському проспекті, це перша вулиця, вода дійшла до першого поверху, одна сходинка залишилась до першого поверху, підвали були затоплені. Був жах. Вода зійшла на третю добу, але вони довго не могли викачити воду саме з підвалів, довго зверталися і до місцевих МЧС, щоб це зробили. Але через півтора тижня, все ж таки, їм вдалося це зробити.

Є знайомі і родичі, які залишились там. Жити в окупації важко, враховуючи той факт, що люди не оформлюють документи, медичної допомоги немає. Продукти, слава Богу, є. Місцеві обмінюються своїми товарами, але все важче і важче. Людям важко психологічно.