Мені неповних 67 років, живу на Миколаївщині в селі Боратівка, родився тут і живу. Діти, онуки є.

Пам’ятаю, це було вранці. Нам зателефонувала донька зі Снігурівки. А їй з Миколаєва сказали, що війна. Ми нікуди не виїжджали. Тут окупацію прожили. Ми десь дев’ять місяців були в окупації і, слава Богу, наші росіян вигнали.

Світла і газу не було, ну, у нас був запас газу в балонах, з їжею також було скрутно. Дякувати сину - вони з Снігурівки виїхали в Херсон, і він звідти нам привіз і крупи, і масло – ну, все. А потім, коли руські звідси пішли, то нам почали гуманітарну допомогу давати. Тож, живемо непогано.

У нас тут за городами рашисти порили окопи, ми тут бачили і техніку, і солдат. Звісно, неприємно це все було. Саме страшне було, коли заїхала сюди техніка і зайшли солдати.

Моя донька виїхала. Одна коло нас була жінка - вона перенесла стрес, у неї цукор в крові піднявся чи від стресу, чи від чого. Ну а так - все більш менш.

Думаю, що рано чи пізно війна закінчиться. Не можу точно сказати, коли і як.