Ми з селища Печеніги Харківської області. Я була приватним підприємцем, чоловік також працював офіційно, але з початку війни я повинна була закрити ПП, звільнити працівника і виїхати. Ми залишили помешкання, автомобіль. Що могли, те схопили. Головне - забрали котів та собаку, саме цінне і поїхали в Дніпропетровську область. Нас прихистили друзі, живемо на дачі без опалення. Сподіваємося на повернення, хоча наше селище дуже розбомблене, і саме до нашого двору прилетів снаряд. 

Коли почало прилітати по селищу, у нас вже були мости підірвані, і ми не могли виїхати. Як тільки зробили переправу, ми поїхали, бо найважливіше – життя, а не матеріальні блага, і ми намагалися спасти життя.

Ліків не було зовсім, На початку ми були в повній ізоляції, нас відокремили підірваними мостами, наче на півострові. Але був такий пункт в селищній раді, де люди намагалися ділитися, хто чим міг. 

Шокує, що гинуть люди, і не просто хтось десь там далеко, а ті хлопці та дівчата, яких я знаю особисто, з якими товаришувала - і їх просто не стало.

Зараз чоловік працює, а я на платформі Прометеус вивчаю різні курси, отримую сертифікати. Сподіваюсь, що все скоро скінчиться, і потрібно буде знову вливатися в життя.  

Ще дуже багато територій, які окуповані, де ведуться активні бойові дії. Але мені здається, що все йде до нашої перемоги, що до нового року стане легше, а до весни все скінчиться. Я так хочу. Ми плекаємо надію повернутися назад.