Мені тридцять років. Маю чоловіка і дитину. Ми жили в Пологівському районі Запорізької області. Виїхали спочатку в Черкаську область, потім переїхали до Запоріжжя. Я працюю в школі дистанційно. 

Вранці 24 лютого ми почули вибух. Згодом дізналися, що почалася війна. Нас відпустили з роботи. Перша ніч була напруженою. Ми чули вибухи. Не знали, що робити: залишатися чи ні. 

У перший тиждень війни у нас не було світла. Два тижні не було продуктів у магазинах. Потім завдяки місцевому фермеру завезли хліб.

Спочатку дуже лякала думка покинути дім. Ми боялися залишити те, що наживали. Потім зрозуміли, що це не так страшно. Головне, що всі рідні живі і знаходяться поруч. Ми не забрали домашніх тварин. Залишили в родичів собачку, котиків і домашнього равлика.

Я проводжу час з дитиною і таким чином відволікаюся від негативу. Ми дивимося фільми і мультфільми. А ще я люблю малювати і вишивати. Прогулянки, спілкування з близькими, курси по роботі також відволікають. Завдяки насиченому розпорядку дня не маю часу думати про ситуацію, яка склалася. 

Надихає підтримка волонтерів. У Запоріжжі добре організовано дозвілля дітей. Зокрема, святкували День Святого Миколая, Новий рік. Були аніматори, подарунки. Дуже вразила дівчина з Черкас, яка співала на площі, щоб зібрати гроші для захисників. Люди, які слухали її, плакали. 

Хочеться повернутися додому й відбудувати все. Сподіваюся на світле, гарне майбутнє.