Мені 55 років. У мене є дружина й діти. Ми з Херсона. Я художник-дизайнер і майстер-декоратор. До війни у мене була своя справа. Разом зі своєю бригадою робив ремонти, оформлював офіси й інші приміщення. Зараз також працюю, але замовлень не так багато, як у мирний час.

В окупації ми з рідними не голодували, хоча й не шикували. Був дефіцит продуктів. У магазинах стояли черги. Виникали перебої з електроенергією та світлом. Та найстрашнішим було не це, а обстріли. Ми місяць жили в такій обстановці. Бігали в підвал, інколи й ночували в ньому.

Одної ночі, коли були в квартирі, над нашим будинком пролетіла ракета. Вона влучила в будинок у нашому кварталі. У нас було відчинене вікно, оскільки на вулиці стояла тепла погода, тому ми добре чули свист, з яким пролетіла ракета, й потужний вибух. Зрозуміли, що більше не витримаємо такого нервового напруження, тому вирішили виїхати з міста. Поспілкувалися з друзями та знайомими. Зібрали охочих приєднатися до нас. Знайшли водія – чоловіка, який також хотів виїхати й набирав попутників. Він взяв гроші лише за пальне.

Дорога була нелегкою. Окупанти задавали багато питань, не хотіли випускати з міста, довго тримали нас на трасі. Ми майже добу стояли на блокпості. У бік Кривого Рогу прямувало більше двохсот автомобілів. За кілька сотень метрів від нас вибухали снаряди – на машини летів щебінь і шматки асфальту.

З Кривого Рогу ми поїхали у Львів. Я добре знаю це місто. До війни упродовж п’яти років приїжджав сюди як турист. Друзі допомогли облаштуватися. Одна донька виїхала за кордон, інша мешкає в Коломиї. У Херсоні залишилася моя мама, батьки дружини та наші друзі. З ними довго не було зв’язку, а зараз час від часу можна додзвонитися. Сподіваюся, що все буде добре і ми скоро зможемо побачитися.