У сусідньому селі Олексіївці є волонтерський центр. Ми там допомагаємо: плетемо маскувальні сітки, готуємо вареники, пиріжки, випічку  для наших солдатів. У нас є людина, яка це збирає, а потім їздить під Бахмут і все це віддає нашим хлопцям. 

Ми працювали на заводі. Я була вдома, а кума моя - на роботі у нічну зміну. Рано-вранці вона мені зателефонувала і сказала: "Війна почалася. Київ бомблять". Це так страшно було. Не вірилося, що у наш мирний час починається війна. Та ще й хто - росія. Вони ж нашими побратимами були. Не знали куди бігти, що робити. 

З їжею проблем не було. Ми селяни, у нас завжди є запаси. Спочатку вибухи були у Херсоні, а потім і до нас дійшли. Навіть у наше Покровське було влучання.

Ми тепер вважаємося зоною бойових дій, тому що живемо неподалік від Нікополя, а там - страхіття, що наробили: будинки зруйнували, постійно обстрілюють. Сьогодні знову Нікополь обстріляли після чотириденного затишшя. 

У даний момент нам допомагають. Від Фонду Ріната Ахметова була допомога, грошову допомогу нам дають. Це дуже велика підтримка, тому що я залишилася без роботи, без зарплати, та ще й руку зламала. Операцію зробила за свої кошти. Чоловік працює охоронцем за мінімальну зарплатню. Завдяки гуманітарній допомозі ми не купуємо макарони, крупи, цукор, найнеобхідніші продукти, це все нам дають.  

Мої внуки виїжджали з дочкою до Івано-Франківська. Внучка народилася за місяць до війни. Страшно за тих дітей, які загинули, які залишилися інвалідами на все життя через війну. Це страшний шок. 

Сподіваємося, що війна скоро скінчиться. Але чомусь здається, що вона буде безкінечною. Дуже багато хлопців із села воюють, і про них звістки ніякої - зникли безвісти. Двох хлопців із села уже поховали. Багато знайомих постраждали, у госпіталях. Намагаємося їм допомагати у міру сил. Відправляємо нашим хлопцям передачі. Щоб вони відчували підтримку і знали, що ми сподіваємося на Перемогу.