Олександру з чоловіком і дітьми війна застала двічі, тому й переїжджати їм довелося стільки ж. Ні в 2014, ні в 2022 роках у родини навіть на мить не виникало бажання залишитися жити під контролем держави-агресора.

Війна... Що це? На жаль, моїй родині довелося дізнатися, що таке війна, ще у 2014 році. Ми з Донеччини, тому не з чуток знаємо, що таке російська агресія. Жили дружно та мирно, і навіть уявити не могли, що цей жах спіткає нас у XXI сторіччі. Що я відчувала? Страх, нерозуміння, відчай, розгубленість.

А далі – постійна дорога, переїзди, пошуки кращого життя. Ми з чоловіком відразу вирішили, що будемо на боці України, і що наші діти обов’язково повинні отримати українську освіту. Тож ми поїхали з нашого рідного дому, де хотіли прожити все життя.

Ми полишили будинок, в який вкладено не тільки багато грошей, а й любов, повага, щастя. Коли від’їжджали, то ледь стримували сльози. Це дуже важко. Але ми сподівалися повернутись, щоб повернути назад наше життя й надії.

Та наші сподівання не здійснилися. У 2022 році прийшла біда ще страшніша – ще лютіша російська агресія. Знову місце, де ми жили - село Темрюк Маріупольського району - опинилося під окупацією. І знову - страх, тільки тепер сильніший. Страх за себе, за родину, за майбутнє. Після 2014 року ми довго не могли відрізнити грім від обстрілів «Градами». Мій молодший син досі боїться гучних звуків, а я не люблю салюти.

Під окупацією все змінюється: повітря, сонце, навіть земля стає іншою. Одразу настає якась темрява, і ти в цій темряві намагаєшся знайти уламки свого нормального життя. Ніби й живеш, але ніби між небом та землею, ніби в якомусь страшному сні.

Коли постало питання, що далі робити, ми всі в один голос сказали: «Ми - на боці України! Ми хочемо жити в Україні!» І знову - важка дорога, але ми хотіли до України, на нашу рідну землю. 

Вже вдруге моя родина залишила все, що було таким дорогим та важливим. А найголовніше – надію повернутися додому, на Донеччину. Попереду - невідомість, і водночас - чітке розуміння, що так правильно. Коли ми в’їхали на підконтрольну Україні територію, у нас знову на очах були сльози, але сльози щастя. На цій території навіть дихається по-іншому – вільніше, навіть сонце світить інакше – яскравіше, і земля інакша – рідна.

У 2022 році я по-справжньому зрозуміла, що таке воля, вільна земля, вільний народ. Я дуже вірю в нашу країну, вірю що перемога буде за нами, що повернеться нормальне життя, що справедливість є на цій землі.