Росіяни так рвучко і нахабно заходили в Охтирку, що жителі навіть не зрозуміли спершу, що то ворог.

Ми з чоловіком з міста Охтирка Сумської область. Нікуди ми не виїжджали, ми старенькі люди, пенсіонери. Бачили танки по вулиці, вночі в погребі ховались. Тут були, як Охтирку бомбили. А діти виїжджали.

Ранком 24 лютого я спала. У мене поруч радіо, прокидаюсь і чую: розмовляє.  Я вмикаю на все, і говорить нехороший голос. Я підскакую і кричу до чоловіка: «Вовочка, війна!» Я бігом телевізор вмикаю, дивлюсь: у сусідів теж світло засвітилось. У мене два сина окремо живуть у Києві. Я їм телефоную, вони теж не знають, що робити. Вони сказали, щоб ми збирали «тривожні валізки». Я сказала, що ми нікуди не поїдемо, а вони настоювали, що потрібно виїжджати.

Просиділи біля телевізора, потім: сусіди до нас – ми до них.

Всі перелякані бігали, а потім ми почули вибухи місті. Далі був страшний гул біля двору – їхали танки.

Вийшли наші на двір, а там росіяни їдуть, але ми не зрозуміли, що то росіяни - ми ж не знали тоді їхні мітки. Чоловіки кажуть, що то наші, і рукою їм помахали. Зять у мене дуже проукраїнський, і як він не крикнув «Слава Україні!». Вони проїхали мовчки, а я за ними з-за кутка дивилась. Далі під посадкою почали їх розстрілювати наші хлопці. Тоді ми не знали, що то не наші. Як згадаю зараз, як вони їхали поряд з нами, погано робиться.

Потім ми відправили дітей - обоє поїхали з сім’ями. Ми з родичами разом жили по погребах. До сусідів з перших днів війни приїхали родичі з Краснопілля. Кожної ночі нас бомбили і вдень теж. Нашу військову частину вакуумною бомбою підірвали.

Таке було, що я до смерті не забуду. Я на курнику була, а воно летіло над головою.

Дуже багато хлопчиків там відразу полягло, це жах. Наш сусід, хлопчик двадцятиоднорічний там згорів.

Страх і шок у всьому… телевізор, погріб. Я тільки в погребі могла спати. Далі від нас на вулицю впав «Град» - добре, що людей не було вдома. Уламок пролетів через хату і на ліжко впав.

Нам допомогу привозили. Фонд Ріната Ахметова допомагав, чоловік ходив по «гуманітарку» в місто. До того ж, у нас город маленький, погріб є.

Їжа була, але їсти тоді не дуже хотілось, жили на заспокійливих. Я без заспокійливих до цих пір не засну.

Фізично ми нічого не відчували, а морально дуже тяжко було. Днями і ночами нас і Тростянець бомбили. Від вибухової хвилі двері відкривались.

Нервові всі стали. Від новин голова обертом йде. Ми постаріли, здоров’я погіршилось. У мене двоє онуків – 18 років і чотири. Вони знають, хто такий путін. Ми чекаємо на перемогу і «Червону калину» співаємо.

Поки що ми вдома. Але, може, ще й доведеться тікати. Писарівка поруч з нами, а там - кордон. Не дай Бог опинитись в окупації - дуже страшно з ними залишатись.

Я далеко не дивлюсь в майбутнє. Буває, уявляю, як кажуть: «Перемога». Я буду кричати на всю вулицю, буду плакати від щастя, а далі житиму. Аби дітям було добре і онуки були в безпеці.