Никифоренко Поліна, учениця 10 класу Комунального закладу Добропільська ЗОШ І-ІІІ ступенів" ВСР

Вчитель, що надихнув на написання есе - Семенюта Антоніна Анатолівна

Війна. Моя історія

Цей біль залишив рану на все моє життя. Біль під ненависним іменем – ВІЙНА. Це страх, це біль, це сльози, втрата, руйнування і велике кровопролиття. Другого березня в нашому місті було чути страшні, незрозумілі мені обстріли, а ворог був у декількох кілометрах від міста. Рано - вранці мама з татом прокинулися і почали збиратися на роботу. Крізь сон я почула слово «Війна», а потім не могла заснути.

Звісно, я розуміла, що таке війна, ми в школі на уроках історії вивчали, але тоді я просто не могла подумати, що вона буде такою страшною для нас.

 Тато і мама говорили, як таке може бути, і не могли повірити, що розпочалася кривава війна. Потім всі сиділи на кухні і роздумували, що робити далі. Вони розуміли, що війна - це дуже страшно.

Я не могла зрозуміти, як війна може розпочатися в нашій країні, адже ми нікого не чіпали.

Учителька написала, що сьогодні уроків не буде. Попереду були субота і неділя. Всі говорили, що це жахіття буде два, три дні, і скоро все закінчиться. Потім у нашому місті встановили повітряну тривогу, щоб люди знали, що можуть бути обстріли, і ховалися.

Цього сигналу я дуже боялася, адже такий страшний звук я чула вперше.

У місті почали вимикати світло, а одного дня воно пропало зовсім, бо через обстріли була пошкоджена електромережа. Звісно, і вода теж зникла, але ми жили і надіялися, що все буде добре. Заводили генератор, щоб хоч трішки зарядити телефони.

Однієї ночі в нашому місті почалися дуже страшні обстріли. Потім на ранок вони закінчилися, але вдень знову розпочалися, ще сильніші.

Ми сиділи з мамою у ванній кімнаті. Над нашим містом літало щось страшне. Спочатку були постріли, потім свист і через декілька секунд - вибухи. Це було жахіття, не передати словами наш страх і невідомість у подальших діях.

Ми думали, що це вже кінець світу, адже не знали, куди воно летить і де впаде. В обід поблизу настала тиша, але десь було чутно вибухи. Тоді в місті не було зв’язку, і ми не знали, що з нашими рідними. Коли постріли припинилися, ми сіли в машину і поїхали до них.

У рідному Гуляйполі продовжувалися обстріли, а з ними - і невтішні новини. Потім у місті оголосили евакуацію населення. Люди почали виїжджати. Хто виїхав власним авто, хто евакуаційними автобусами. Моа родина не хотіли їхати, не хотіла покидати наше рідне місто, до болі рідний дім. Тому продовжували жити з надією, що все буде добре. І ось настав сумний, прощальний день: десятого березня ми були вимушені покинути рідне місто і поїхати в сусіднє.

Думали, ввечері повернемося, але вирішили залишитися з ночівлею. Думали - на декілька днів, але вже рік і вісім місяців тут проживаємо.

Нам усім дуже хочеться додому, але розуміємо, що зараз це неможливо,небезпечно. У Гуляйполі до цих пір немає світла, води і газу. Кожного дня місто обстрілюють важкою артилерією і щодня воно потерпає від ворога.

Багато руйнувань, але місто тримає оборону, і наші захисники роблять все можливе, щоб не пустити рашистів у місто. За це їм велика подяка!

Зараз ми всі дуже переживаємо, але надіємося, що скоро закінчиться війна, і всі повернуться в рідні домівки незламаного Гуляйполя.