Я мешкаю там, де й народилася: Миколаївська область, Баштанський район, село Юр'ївка. В окупації пробула вісім місяців, до визволення. Мені 65 років.

Забути це взагалі неможливо. Рано-вранці я почула по радіо повідомлення, що в Україні відбулися прильоти ракет у військові частини тощо. Стало зрозуміло, що почалася війна. 

Окупанти зайшли в Снігурівку 19 березня, і відразу не стало світла. Але ще до цього почали колони ходити через Снігурівку на Миколаїв. До нас у село росіяни зайшли через декілька днів, але не залишалися постійно. Просто час від часу заїжджали, проводили перевірки, ходили по хатах, усе переривали, оглядали. Нас врятувала річка. Вона з трьох сторін навколо села. Росіяни побоялися в нас залишитися - переночували в школі й знову повернулися в Снігурівку. Хоча до села часто заїжджали. 

Це взагалі дуже важко морально. І страшно. У нас за селом, за річкою в них була позиція дуже зручна. Вони там ставили зброю та стріляли. Ми вже за звуком визначали, чи це «Гради» б'ють, чи щось інше. Літали снаряди переважно над нами, хоча було й декілька прильотів. Ми дуже боялися, тому що день і ніч це не стихало. Ночували спочатку в підвалі біля нас, але там було дуже сиро та холодно. Потім ми ночували в родички в погребі майже до самого літа. 

Боялися, коли орки в село заїжджали, тому що не знали, чого від них чекати. А ще – коли вони заходили у двір і зазирали в кожну будівлю. 

Спочатку, коли нас окупували, було дуже тяжко. Приблизно з місяць у нас продуктів не було. Виживали за рахунок своїх запасів. А потім із окупованого Херсона місцеві жителі почали завозити їжу. Відкрили свої невеличкі магазинчики, стали торгувати хлібом і ще деякими продуктами. Звичайно, з грошима було скрутно, тому що на картку вони приходили, але готівку знімали тільки в Херсоні, і за дуже великі проценти. Усе було дороге, продукти були переважно російські. Багато було несмачних, якщо порівняти з нашими.  

Я згадую слова своєї двоюрідної сестри, яка досі перебуває в окупації: «Як мені набридло на їхні пики дивитися!» Тоді неможливо було зв'язатися зі своїми рідними. Ми ходили за село до каплички, щоб спіймати зв'язок. Потім туди почали заскакувати росіяни й відбирати телефони. Ми мусили ховатися. 

Шокувало відчуття, ніби перебуваєш поза межами цивілізації: немає світла, зв'язку – нічого. Я дуже жалкувала, що на початку не поїхала.

Потім це вже було дуже тяжко – або через Василівку, або через Крим. І для цього потрібні були чималі кошти. До того ж було страшно, тому що невідомо, чого від них чекати, чи виїдеш, чи ні. 

На початку листопада ми вже розуміли, що скоро нас визволять, тому що росіяни вигрібали все та збиралися тікати. 

Особливо страшно було в останній тиждень, тому що орки по навколишніх селах заскакували навіть вночі. Ми дуже боялися. Я жила зі своєю свахою. Нас було дві жінки в домі, і ми не знали, чого від них чекати.

10 листопада рознеслася чутка, що росіян уже немає в Снігурівці. Ми спочатку не вірили. А наступного дня до нас в село заїхала машина з українськими військовими. Я навіть не можу вам передати, яка це була радість! Це треба просто відчути, що таке – після восьми місяців окупації побачити наших. Люди аж кричали від радості. 

У мене з рідних одна сестра. Племінниця в Польщі, виїхала під час війни. Я втратила роботу. Працювала в школі, хоча й на пенсії. Ми були на дистанційному навчанні, а коли почалася війна, все обірвалося, бо не було зв'язку. Мені зараз дуже тяжко, бо я не звикла просто сидіти вдома. Навіть не уявляла собі, що в мене не буде контакту з дітьми, що я не зайду більше в клас, не буду проводити уроків. І, можливо, це найбільш негативний момент війни, який на мене вплинув. Я тепер просто пенсіонерка. Звичайно, хочеться, щоб настала повна перемога, бо досі відчувається тягар війни. І незрозуміло, коли все це скінчиться.