Ми жили в Маріуполі у селищі Моряків. На початку війни думали, що якось все мине, війна далеко, але виявилось, що вона дуже близько. Ми жили разом з чоловіком і моєю мамою. Донька закінчила університет і працювала у Києві, війна її там застала. А ми були втрьох. 

Потім до нас приєдналися друзі - у їхньому будинку шибки повилітали. Наша родина дуже збільшилась, нас стало восьмеро. Ще плюс тварини: три собаки, два коти, папужки, рибки. Ми все це оберігали від холоду, як могли. Поки йшли бойові дії на Лівому Березі, на Східному, ми підготували підвал.

Ближче до середини березня стало нестерпно – не було зв'язку, ми не розуміли що відбувається. Ставало все складніше і складніше. Вирішили виїжджати.

У друзів була машина, і ми увісьмох з тваринами в неї якось помістились. Виїхали разом із іншими сусідами трьома автомобілями. Ми прилаштувались до колони, яка проїжджала повз наш двір. Це було 15 березня.

Вибирались із Маріуполя добу. Ночували за Василівкою у степу. Перемерзли. А на ранок пробирались через заміновані грунтові дороги. Ми дуже зраділи, що залишились живими. Десь на початку квітня дізналися, що нашого будинку вже немає. Все розбомблене, згоріло. Намагаємось зараз починати нове життя. Ми зараз на Дніпропетровщині.

Вивозили із собою і наших тварин. З нами було три собаки. На передньому сидінні був великий лабрадор та стара хвора такса. Їх потрібно було періодично виводити на прогулянку. Але ми взяли з собою пелюшки, бо їхали колоною і зупинятися було небажано. Ми намагались триматися із сусідами разом, щоб можна було обпертися на близьких людей і знати, що вони прийдуть на допомогу. Перший вигул тварин був через добу після початку поїздки. А потім - уже у Запоріжжі.

Найжахливіше було бачити, як горять сусідні будинки. Цьому не можна було зарадити. Не було води, але був сильний вітер. Коли людина почуває себе безпорадною, напевно, це найбільший шок.

Не менше нас шокувала новина про розбомблений драмтеатр в Маріуполі. Про це ми дізнались уже, коли були на підконтрольній Україні території. Це був жах.

У нас не було води. Ми топили сніг, потім наші чоловіки знайшли воду у порту, в криниці. Кожного разу ми хвилювалися, чи вони повернуться, бо це завжди було небезпечно. Світла і газу теж не було. Готували їжу на багатті. Розпалювали мангал під бомбардуваннями: ставили каструльку і ховались, щоб уламок не прилетів. Намагалися рано-вранці вигулювати наших тварин, поки було більш-менш тихо. Весь блокадний час, який ми там пережили, дуже добре пам'ятаю.

Зараз відволікаюсь тим, що займаю себе побутовими питаннями і творчістю. До війни я вишивала. Багато моїх робіт згоріло у Маріуполі: картини, вишиванки, рушники. Я тепер знайшла віддушину, знімаю стрес. Єдине, що я встигла покласти у рюкзак з документами, – це нитки, ножиці і п’яльці. І це мені зараз допомагає.

Хочеться, щоб війна закінчилася швидше.

У майбутньому потрібно буде будувати новий дім. Маємо десь жити і з чогось розпочинати, від чогось відштовхуватися. Поки живемо чужим життям. Хочеться жити своїм.