Нойкіна Маргарита Дмитрівна, 17 років, студентка Дніпровського фахового педагогічного коледжу комунального закладу вищої освіти «Дніпровська академія неперервної освіти» Дніпропетровської обласної ради», група ПО-21-2/9, м. Тернівка, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання есе - Коваль Ольга Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Для мене війна ще почалась у квітні місяці 2014 року, коли забрали мого батька на війну, яка відбувалася на сході України.

Той рік для нашої родини виявився дуже тяжким, так як наша родина переживала разом з країною тривожні часи. Ми відчули на собі коли потрібно було підіймати армію з колін. Ми допомагали чим тільки могли: підіймали людей, збирали машинами продукти харчування, які матуся сама возила на передову, знаходили волонтерів, «билися» в двері до підприємців, щоб хоч чимось допомогти нашій армії.

Були навіть такі ситуації, що не було чим ремонтувати військову техніку, а в мого дідуся був трактор і передавали з нього запчастини до ЗСУ.

В листопаді 2014 р мій батько отримав поранення, і довгий час проходив реабілітацію. Після того як він одужав, наша родина повернулася до звичайного життя.

24 лютого 2022 року о 5:30 нам зателефонували сусіди і сказали, що почалася війна. І вже о 7 годині ранку тата знову забрали на війну, і в цей момент я відчула на душі біль, тривогу та смуток, я розуміла, що все це повторюється знову. По всіх новинах про війну тільки і говорили, всі телефонували та писали, телефон розривався від дзвінків. Це було дуже моторошно від незрозумілості, як ми далі будем жити, і як обернеться наше життя. Ми ніколи не думали і не гадали, що в минулому наші братські народи прийдуть з війною на Україну.

Після початку повномасштабної війни в Україні наша родина почала жити постійно в надії та в очікуванні телефонного дзвінка від тата, бо ми не знали ні де він, ні як він себе почуває. Нема нічого гіршого, як жити в постійній тривозі за рідну, близьку тобі людину. Це напевно були найтяжчі часи за все прожите моє життя, але ми не втрачали надії, що з ним все гаразд.

Через тривалий час мій татусь почав нам писати повідомлення, навіть іноді телефонувати, ми дзвінка від тата чекали як звістки від Бога, хай ці дзвінки були короткі по 10-15 секунд, але він давав про себе знати, прості слова «я живий», і в нас з’являлася надія на краще.

Коли армія агресора стала підходити занадто близько до території де ми проживаємо, нам прийшлося тимчасово від’їхати. Ми взагалі не знали куди їхали, та в світі не без добрих людей. Нам надали прихисток у Вінницькій області в католицькій Парафії «Пресвятої Діви Марії», де ми проживали майже півтора місяці. Потім нам зателефонував тато і сказав, що потрапив до госпіталю з пораненням, його туди доправили з Ізюмського напрямку. Він нас заспокоював, що з ним буде все добре, і щоб ми поки ще не поверталися додому, але моя матуся дуже цілеспрямована і якщо вона щось задумала, то вона робить так як вважає за потрібним, так ми зібрали речі і поїхали до тата. На даний час він поранений, тому знаходиться на лікуванні.

Мій тато був нагороджений медаллю від Президента України Володимира Зеленського.

Мир для мене означає: безпека моїх рідних та всіх дітей України, це коли відчуваєш спокій та рівне дихання, а на сьогоднішній день мир для мене – це мрія, і як пише у своєму вірші М. Скочиліс:

«А знаєте, війна колись закінчиться

І з часом відбудуються міста,

Але ніколи більше не повернуться

Всі ті, кого забрали небеса...»

Я пишаюся своїм татом, він найкращий на всьому світі. За цю війну я усвідомила, що наше життя це велика цінність. Я вірю, що наша країна переможе і як найшвидше ми всі разом відбудуємо її, а поки я буду продовжувати допомагати країні та підтримувати Збройні Сили України, бо у важкі часи важливі маленькі перемоги.