Я родом з Донбасу. Закінчила Донецький університет, приїхала за направленням у Миколаївську область у 1975 році. З того часу я тут проживаю. Тут - моя родина, робота - школа, у якій я працювала 40 років.

Війна застала мене вдома, у Снігурівці. Це було щось неймовірне, виходило за межі мого розуміння. Шок. 

Найбільше шокували вибухи, загибель людей, руйнація всього, сльози, горе. Недарма кажуть, що у війни не жіноче обличчя. У неї обличчя дуже страшне. Всі, хто залишився в окупації, старіли на очах. Я дивлюсь на когось і бачу, як ця людина в'яне. Мені теж кажуть, що я так змінилася. Це все - стреси, хвилювання, невідомість. 

Жили запасами продуктів. Відразу дали про себе знати серце і тиск. Діти допомагали з Миколаєва, передавали через волонтерів посилки і ліки. Із сусідкою ми ходили попід дворами - просили у людей ліки. З нами ділились. У цей час відбулося переосмислення. Після страшної стрілянини ми виходили на вулицю, і якщо йшла людина, я раділа, що не одна тут. Це так важко згадувати, я починаю плакати. 

Дякувати Богу, у нас стало спокійніше. Я вже побачила барви життя. А раніше нічого не бачила - тільки дивилась, звідки що на нас прилетить і куди впаде. По двору пересувалися перебіжками, бо стріляли з усіх боків. У хаті теж шукали п'ятий кут, де можна хоч якось почувати себе в безпеці. Це був жах. Я у підвалі переночувала одну ніч - і ледве виповзла. Не змогла там більше перебувати, уже вирішила: будь що буде. Ми готували собі одяг, чекаючи на смерть. Навколо нас ходила смерть. 

Ми залишились, бо не могли покинути нашого собаку. По вулиці ходили великі пси: господарі їх покинули, а ми їх годували і лікували. Боялися залишити будинок, тому що навіть наші односельці не гребували відвідувати порожні хати і мародерити, не кажучи вже про окупантів. Вони забирали все, що їм подобалось. 

Садили город, але і люди, і природа - все страждало. Води не було, була спека, дощів мало. Діти допомагали, а потім нам почали привозити гуманітарну допомогу від різних релігійних організацій. Ми не були кинуті на голодне існування. 

Мені допомагає віра, Господь і наша українська православна церква. У квітні у наш храм було влучання. Прямо під час служби вилетіли бокові двері. Потім зробили вхід із бокових дверей і весь час молилися. Залишився один священик на весь район, він служив усі служби по канону. 

Коли прийшли наші, ми почали один від одного віддалятися. А в окупації була згуртованість, зацікавленість одне одним. Незнайомі навіть віталися, допомагали. Ми розмовляли, спілкувалися, тому що боялися. Людина горнулася до людини. Ми були добріші. Щоранку була радість, що Господь нам дарував ще один день.

Загибель людей - це страшно. На сусідній вулиці вбило чотирьох жінок, серед них одна навчалася у нашій школі. 

Я вважаю, що війна закінчиться нескоро. У нас 16 квітня були такі влучання, що залишились великі вирви, пошкодження і руйнування. Про майбутнє знає тільки Господь Бог.