Усе, що відбувається, – це наруга над психікою дітей, літніх людей, інвалідів! Становище, у якому опинилася моя сім'я, зокрема 36-річна дочка Світлана, інакше як безвихідним не назвеш.

 12 років тому доньці поставили діагноз – хронічне запалення товстого кишківника. Відтоді вона потребує підтримувальних курсів медикаментозної терапії. Лікарі рекомендують їй уникати стресів і дотримуватися найсуворішої дієти. Захворювання супроводжується гострими болями, втомою і частими рецидивами. Але про яку дієту та уникання стресів може йтися, якщо навколо війна?

Ми всі тут тремтимо, боїмося дітей на вулицю випускати. За дітей найбільше страшно. Живемо тут, як на передовій. Влітку не було води, світла. І обстріл за обстрілом. Ховалися в підвалах, а коли виходили назовні, їжу готували на вогнищах.

Кілька місяців ми були в евакуації на заході Донецької області. А наприкінці жовтня 2014 року вирішили, що пора повернутися до рідної Ясинуватої. Але виник глухий кут: чоловік Світлани не зміг влаштуватися на роботу. Сама дочка перебуває у відпустці для догляду за п'ятирічною дитиною, яка також часто хворіє. А вартість життєво необхідних ліків підскочила втричі!

 Раніше медикаменти Світлані допомагала купувати моя сестра з Москви, але тепер зв'язок із нею обірвався. Пенсію перестали виплачувати кілька місяців тому. Кошти на лікування закінчилися.

 Нам у Фонді Ріната Ахметова допомогли й забезпечили ліками на три місяці. А що ж решта? Схоже, їм однаково. Чекають, поки ми тут усіх собак з'їмо?

 Кажуть, їдьте звідти в безпечні райони. А як? У мене чоловік уже вісім років паралізований, виїхати ми не можемо, залишається тільки сподіватися на чиюсь допомогу.

 Живемо ми тільки однією надією, щоб усе це швидше закінчилося. Ми хочемо миру для наших дітей та онуків, щоб вони могли ходити до школи, щоб їх не вбивали.