Не з першої спроби, але Марина з родиною все ж виїхала з окупації до Запоріжжя.

Мені 25 років, Я жила в селі Орлянське Василівського району. Вийшла заміж і переїхала сюди з чоловіком.

В перший день війни я була на роботі, а чоловік поїхав терміново робити машину до сусіднього села.

Я почула, що кружляють літаки. Було страшно.

Нас відпустили з роботи раніше, бо сказали, що росіяни вже дуже близько. Після цього життя змінилося. Не було жодного магазину - розбомбили абсолютно всі. Не було хліба. Не було світла і води. Ми сиділи в підвалі, готували на багатті у дворі. Я чула постріли з автоматів за парканом - страшно було дуже. На сусідній вулиці людям хату розбомбило.

Я вагітна, потрібно було їздити до лікарні на огляди. Не було роботи. Хотілося, щоб дитина народилася у вільній Україні, а не в окупації. Тож ми вирішили виїхати.

Ми виїхали до блокпоста, стали в чергу, простояли цілий день. Потім повернулися додому, поновили запаси води. І наступного дня виїхали вже після обіду. Нам пощастило: на блокпості в самій Василівці нас пропустили.

Звісно, ми чекаємо на перемогу. Віримо в неї. Я не можу сказати, коли це станеться, але ми віримо, що перемога буде тільки наша. Майбутнє своє я бачу в мирній країні, де росте моя дитина. Без страху, що може таке повторитися.