Мені 58 років. Мешкаю у місті Харкові. Працювала на заводі. Туди прилітали ракети, бомбили цехи. Довелось за станом здоров’я виїхати з міста. Наша квартира поки що ціла. 

Я дуже добре пам’ятаю перший день війни. У мене до того вже були погані передчуття, але надія була на краще. Ми якраз 22 лютого вирішили робити ремонт у квартирі. Повиносили все з кімнати і хотіли вже запрошувати ремонтну бригаду. А вранці біжить сусідка з восьмого поверху і кричить, що почалась війна. 

Лунали вибухи, всі почали ховатись у підвалі. Ми одразу не пішли, а зранку вирішили спуститись до гаража. Дивимось, а назустріч везуть бабусю із сусіднього під’їзду. У нас на заводі є бомбосховище десь на 1500 людей. Вирішили там ховатись.

У мене гіпертонія, то ліків неможливо було купити. Стояли в чергах за ліками. Не могли купити хліба. Було таке, що чергу розстріляли. Ми перестали ходити за їжею, сиділи у підвалі.

Пізніше почали роздавати гуманітарну допомогу. Квартплату нам дозволили деякий час не платити. Ліки дорогі.  Зараз ми живемо у Лебедині, бо тут є родичі. Тут пішли до кардіолога і нам прописали безкоштовні ліки. 

Шокує, те що гинуть наші діти. Це для мене найстрашніше. 

Невістка виїхала до Польщі, а син в Україні залишився. Дочка як була далеко, так і живе там вже років п’ять. 

Мрія одна: дочекатись закінчення війни і продовжувати жити далі. Дочекатись дітей, зібратись всім разом.