У мене батько 1941 року народження. Він залишився тут, і я біля нього. Хотілося б поїхати, але покинути його я не могла. Довелося мені залишатися у Снігурівці. 

Не вірили, що почнеться війна. Дуже за дітей переймалися. Вони живуть у Дніпропетровській області. Нам не стало доступу до ліків, доводилося купувати їх за страшними цінами у перекупників. Батько - сердечник, йому вони потрібні. У нас батьківській дім, батько запасливий, особливо нічого не бракувало. Докуповували, звісно, і волонтери допомагали. Дякую їм велике. Ліки нам привозили. 

Багато виїхало наших родичів і сусідів, нам потрібно було приглядати за їхніми будинками. Якщо було тихо, ми вибігали, все дивилися і поверталися додому. Намагалися більше сидіти вдома. У мене батько не дуже ходить, його покидати не можна було. Тітка до мене переїхала, тому що там, де вона живе, все дуже пошкодило. 

Сподівалися і чекали, щоб наші прийшли і нас звільнили. Казали, що люди їх зустрічали, але це було на початку міста, а ми посередині живемо. І плакали, і молилися, що нас звільнили. 

Батько слабкий. Здоров'я його здає. Він працював водієм, багато їздив по різних містах. Казав, що ми дружно жили, і що тепер із цього вийшло. Він служив під москвою. Його друга вбили разом з дружиною, коли орки зайшли. Він був шокований. 

На Великдень я чула обстріли. Дуже гучно було. Ми відвикли вже від цих вибухів, а тут так несподівано. Кажуть, дрони літали. І цієї ночі теж. 

Дякую Фонду Ріната Ахметова за допомогу. Щоб усі так допомагали. 

Я хочу, щоб було мирно. Хочу, щоб усі діти повернулися, щоб солдати наші повернулися живими. Щоб закінчилася ця страшна війна.