Для мене війна почалася у 2014 році. Я жив у Луганській області, у місті Старобільськ. На Донбасі почалися бойові дії, тому я переїхав до Харкова. Місто наше тоді так і не захопили. У Харкові я закінчив школу.

24 лютого я прокинувся від вибухів о четвертій ранку. Зайшов у соцмережі, побачив, що люди викладають інформацію про те, що відбувається. Коли почали сильно бомбити околиці міста, ми вирішили виїжджати.

У перший день війни я взяв свою дружину, брата, і ми поїхали на захід України. Нам потрібно було проїхати через дві північні області - тоді їх дуже сильно обстрілювали. Ми їхали, і чули як усе навколо вибухає. 

У Коломиї нас дуже добре прийняли люди. Ми познайомились там з одним чоловіком, який безкоштовно нам давав одяг, їжу, дрова. Ми жили у моєї одногрупниці, а потім цей чоловік нас познайомив з жінкою, яка надала нам житло. Ми платили лише за комунальні послуги. У неї був великий триповерховий будинок. Її син був на фронті, вона нам допомагала, а ми, як волонтери, відправляли її сину речі, які були йому потрібні.

Потім почали там волонтерити: плести сітки, будувати блокпости, допомогати військовим, надсилати все необхідне на передову. Жили там певний час. Коли більш-менш усе затихло, мій брат пішов служити на аеродром (він військовий). З Коломиї ми переїхали до Полтави і зараз перебуваємо тут. Я приїхав сюди, щоб бути поряд із сестрою. Я працюю дистанційно.

Шокувало те, що окупанти зробили з Маріуполем. А ще – коли у Харкові розбомбили будівлю адміністрації і парк Горького.

Особливо боляче було, коли моє рідне місто потрапило в окупацію. Там залишилися мої батьки. Їх звідти не випускають. Зв'язок з ними дуже поганий, інтернету у них там немає.

Війна закінчиться тоді, коли народ росії зрозуміє, що у них при владі знаходиться диктатор, якого треба скинути і зробити так, як ми зробили у 2014 році з Януковичем. Або ж ми самі виженемо окупантів з України.

Я хотів би бачити майбутнє нашої України мирним. Щоб ми вступили до ЄС та НАТО, і повернули собі ядерну зброю.