Сільська вчителька з сином були змушені виїхати, коли їх будинок зруйнували і терпіти обстріли вже не було сил. Після звільнення села вони почали навідуватись і потроху відновлювати житло

Я вчителювала в рідному селі Леб’яже на Харківщині. Коли розпочалася війна, у нас мали бути заняття. Село розташоване дуже близько від російського кордону. Ми не пішли на роботу. А через два дні в нас почалися бої. 27 лютого вперше літак нас бомбардував. Наступного дня пошкоджена була школа і вулицю одну повністю знищили. 

Після того як у нас підірвали місток через Сіверський Донець, ми потрапили в «сіру зону». До кінця березня стріляли навколо нас, але в село ніхто не заходив і його не бомбили. А вже на початку квітня російські розвідники приїхали сюди на машинах подивитися на стан містка через Донець, і тоді по селу почали стріляти – і вдень, і вночі. Стали розбивати хати. Знову в школу прилетіло, були руйнування. 26 квітня ми з сином були змушені виїхати за межі села, тому що перед тим вночі були жорстокі обстріли. Декілька хат були зруйновані і багато пошкоджені. Ми два місяці жили в погребі. 

Змушені були виїхати на територію Полтавської області. Щодня дзвонили додому. Людей там залишалося дуже мало. Влітку багато обстрілів було, знову влучило в школу. 

11-го і 16 серпня в наше домоволодіння були прильоти. У нас розбитий гараж, сарай, навіс для сіна. Вибиті були майже всі вікна в хаті. Ударною хвилею та осколками вирвало вхідні двері. Ми не могли приїхати в цей час через обстріли. 

А 8 вересня звільнили село, і ми стали приїжджати сюди, щоб наводити лад. Бо до того неможливо було у двір зайти. Там усе валялося навколо, вікна були пошкоджені, у кімнату позалітали уламки каміння, цегли з гаража. Газу й світла не було. Газ відновили тільки в жовтні. Десь на початку листопада дали світло, але не було Інтернету. А я уроки проводила онлайн, тому не могла повернутися. Ми почекали, поки провели Інтернет, і 5 січня повернулися додому. 

Шокувало те, що росіяни стріляли не по позиціях військових, а по мирних хатах, по селу. Вони знищували все. У нас односельці загинули: троє чоловіків і жінка, у якої двоє діток залишилося. Люди масово виїхали з села, тому що обстановка була просто нестерпна. Проживало в нас десь 1300 людей до війни, а влітку лишилося 200. Усе доводилося кидати. Тих, хто тут залишався, просили годувати собак і котів, тому що в людей не було можливості їх із собою забрати. 

Приємно вразило, коли почали збирати військовим, що були в нашому селі, на дрон. Стільки людей скинули гроші! Хоч і залишилися практично без засобів існування, але назбирали 136 тисяч – і жителі села скидали гроші, й інші люди. 

У перші дні війни ми були не готові до такого. У магазинах розкупили все. Не стало хліба. Іноді ділили по пів хлібини. Вирушали по ґрунтових дорогах, по польових до Чугуєва, щоб привезти якісь продукти. У всіх була консервація та картопля, але великих запасів борошна, цукру, олії ми не мали.

Приємно, що деякі наші односельці стали волонтерами та їздили в дуже важких умовах по борошно в Чугуїв, по продукти – для того, щоб забезпечити людей харчами. 

Ми виїжджали п’ятьма машинами. Хлопець молодий нас виводив, який їздив уже по цій польовій дорозі. Він знав, як їхати. А перед цим там машина підірвалася на міні. І було дуже страшно, що почнеться обстріл. Дорога проходила якраз під лінією високовольтною. Дроти були розірвані. Це теж було страшно. І коли ми проїхали цю польову дорогу та від’їхали від села Коробочкиного, тоді стало спокійніше. А наші односельці, які вибиралися звідти через два дні, потрапили під обстріл. 

Ми спочатку поїхали до знайомих у Красноградський район, а потім через їхніх родичів знайшли помешкання в Полтавській області. Прожили там фактично все літо й осінь. Нам надали дачні будиночки. 

Я до цього часу боюся літаків. Серце стискається, починається паніка. Найстрашніші з усіх обстрілів – це бомбардування літаками. Цей звук, коли він знижується, а потім скидає бомби, просто неможливо передати. 

В мене тиск підвищується, є серцево-судинні захворювання, розпочалися загострення остеохондрозу. Це все - наслідки війни. Ми два місяці в погребі жили. Поки було світло – працював обігрівач, а коли світла не стало – було вогко, холодно. Але ми не мали іншого виходу. Шокувала загибель мирних людей. Досі психологічно важко слухати такі повідомлення. Стільки загиблих молодих хлопців і чоловіків!

Моє бажання - щоб війна закінчилася якомога швидше, щоб ми вийшли на кордони 1991 року й вигнали росіян. І ще в мене є бажання – щоб ми, наскільки змогли дістати, розбили в них усе - щоб вони пережили те, що й українці. Вони не розуміють, як це – перебувати під обстрілами, покидати рідні місця. Майже 80% росіян підтримують війну. Тому мені так хочеться, щоб вони на своїй шкурі все це відчули! А тоді подивитися, скільки залишиться тих, хто буде підтримувати війну. Звичайно, жодних переговорів бути не може! Тільки перемога.

Дуже болюче питання відбудови. Вікна в хату ми вставили власним коштом. Борги віддавали декілька місяців. А за які гроші відбудовувати гараж, сараї, паркан – не знаю. Усе  побите осколками. 

Хочеться працювати в школі так, як раніше – щоб діти приходили на уроки. Тому що онлайн-навчання – це зовсім не те. Немає безпосереднього контакту з дітьми. Я звикла до шкільного шуму, до галасливих перерв… Але наша школа дуже розбита. Поки ще не почали відновлювати її. 

Хочеться, щоб майбутнє було мирним, щоб жодних війн не було, щоб ніхто не страждав, щоб менше людей гинуло. Хочеться, щоб діти, у яких зараз вкрали дитинство, ніколи більше не чули пострілів, не бачили руйнувань і за найменшого шуму не бігли ховатися до погребів.