Найстрашніше – це обстріли. Коли нас бомбили, по повній стріляли, коли поряд доми горіли. Ми виїхали з Сєверодонецька в Рубіжне до наших знайомих - у них був свій дім. Тиждень там у них було спокійно ще. Потім там почалися бойові дії. Ми тиждень ще сиділи в підвалі. 

Не могли звідти виїхати через постійні обстріли. Вода і їжа в нас була. Приготувати була проблема, бо з підвалу треба було вискочити в будинок, тому ми з моєю подругою по черзі туди бігали. 

Найстрашніше - коли обстріли поряд з дитиною б'ють. Точка  відчаю була, коли дитина у куточку сиділа в підвалі і плакала. 

Ми виїжджали під обстрілами. Все стріляло, летіло. Ми їхали полями по колії, де пройшли танки. Трошки підморозилося,  березень був, тому ми змогли виїхати.

У нас в Черкасах куми, вони нам житло орендували тут. На той момент нам все одно було, куди їхати. 

Приємно було, коли ми приїхали в Черкаси в перші дні. Ми виїхали з однією валізою і кішкою. Ми приїхали майже без нічого. Волонтери прийшли, спитали, що нам потрібно, яка допомога: постіль, каструлі, миски, предмети побуту. Це дрібниця, але вона була дуже важлива. 

Ми забрали до себе батьків і свекруху. Брат - в іншому місті, близькі також в інших містах. 

Сподіваюсь, що війна закінчиться нашою перемогою. Коли це буде - не знаю. Але ми сподіваємося, що повернемось додому. Моя дитина закінчує 10 клас, займається з репетиторами. Хочеться вкласти в дитину, вона повинна навчатися. Діти повинні жити далі, тому хочеться, щоб війна закінчилася, і все якось увійшло в потрібне русло.