Ми з Миколаївської області, з Баштанського району, з села Єлизаветівки. У нас з чоловіком п'ятеро діток. Я після інсульту. Діти вже повиростали, троє неповнолітніх залишилося. 

Шокувало, коли почали бомбити наші села. Діти стали боятися всього, трусилися.

Ми в серпні того року виїжджали в Кривий Ріг. Коли ми виїжджали 20 серпня через Василівку, а люди поверталися до своїх руїн. Коли ми їхали повз ті хатинки зруйновані, де нема нічого, одне каміння – це було тяжко. І коли добралися до Запоріжжя й побачили український прапор – це було дуже зворушливо. Ми плакали.  

Зараз ми вже повернулись. Там, звичайно, добре, але вдома краще. Вдома і стіни лікують. 

Найстрашніше – бачити в нас цих нелюдів, бо я не можу назвати їх інакше. Чого ті росіяни сюди взагалі прийшли? Вони казали: «Освободить». Від кого? Ми не розуміємо. 

Вони були в сусідньому селі. Ми туди ходили за п'ять кілометрів по  хліб, і мусили щоразу проходити повз їхній пост. Вони питали: «Куда вы ходите?» Кажу: «По хліб. Ви ж нас звільнили від магазинів». А вони відповідали, що я забагато розмовляю. І таке було щоразу.

Зараз волонтери почали привозити і продукти, і мийні засоби. Дякуємо небайдужим людям, які допомагають. А в перші дні було дуже тяжко з продуктами. Ми одне одному допомагали. Усім ділилися.  До того ж у нас село, є запаси картоплі й консервація своя. 

Дуже тяжко морально. Хоча війна нас згуртувала з дітьми, ми одне одному допомагаємо. Мій син у Нацгвардії, брат у ЗСУ.  

У мене одна буде радість - коли приїде моя дитина додому жива та здорова. Ми надіємося та віримо, що війна закінчиться в цьому році.