Микола Вікторович втратив дім і власну майстерню. Його рідний Оріхів майже розбитий. Та він вірить, що ця війна не даремна – вона змінить нас всіх на краще. Інакше навіщо ці всі жертви?

До початку війни я і моя сім’я мешкали в місті Оріхов Запорізької області. Жили дуже добре, ні в чому собі не відмовляли, нічого не потребували. Я працював, хоч був уже майже пенсійного віку. Працював на себе, у мене вдома власна механічна майстерня з 14 верстатами. Я займався металообробкою, ремонтом і виготовленням сільгосптехніки. Але прийшов агресор зі своїми імперськими амбіціями і захотів нас «звільнити» від цього всього. Ми просиділи в Оріхові під обстрілами майже дев’ять місяців.

Там, де ми жили, було чотири прильоти. Повибивало всі вікна, збило дах, стовп електропостачання. Один зі снарядів потрапив під стіну, побив усі меблі, стелю - багато горя приніс.

Ми ховалися в підвалі. Жили в тій хаті я, моя дружина та її мама.

Я не наважувався виїхати одразу. Верстати дуже важкі, вони фундаментально встановлені, прикріплені до підлоги. Я не міг їх забрати. Та все ж таки думав, що це дійство закінчиться раніше, не вірив у те, що доведеться покинути домівку. Ще й перед самою війною витратилися: невеликий ремонт зробили, купили нові електроприлади - холодильник, морозильну камеру. Та це все залишилося в Оріхові.

Я сам будував свій дім, розчин замішував, робив опалення. Розпочав будівництво в 1992 році, два роки коробку сам робив, потім електрику. Батько мені допомагав (йому тоді було 68 чи 69 років), теща, жінка, моєї тещі брат. Як кажуть, усім миром будували. Через мої руки пройшла кожна цеглина, кожен гвіздок, кожен шурупчик. Тепер мені боляче.

Того дня, коли почалася війна, ми їхали до Запоріжжя. Знали, що війна почалась, але не надали цьому значної уваги. Нас обганяло дуже багато машин із донецькими номерами. Я зрозумів, що це втікають люди з Маріуполя. Ми приїхали до Запоріжжя, вирішили свої питання й поверталися назад, це було десь о 13:00. Уже їхало набагато більше машин: цілі колони біженців із Маріуполя тікали від війни. Ми не думали, що це все так затягнеться. Сподівались, що люди отямляться, надіялися, що наші ЗСУ захистять. Але сили були нерівні й агресор був серйозно налаштований -  продовжував убивати мирне населення.

Ми дзвонили своїм родичам до Лисичанська Луганської області,  рідним у Донецьку область. Усі вони розуміли, що, за словами «великого» диктатора, вони будуть також «звільнені». Деякі з них переїхали сюди ще раніше й казали, що це буде дуже серйозне протистояння.

Але я сподіваюся на те, що наші ЗСУ нас відіб’ють. Це підтверджують і Херсон, і Харків. Будемо надіятися, що й на нашій території ворогів виженуть за їх кордон, щоб вони більше ніколи не вилізли звідти.

Вони хочуть прийти сюди, все зруйнувати. Зрозуміло, що люди, які постраждають, будуть і пограбовані. Я зустрічався з жителями Запорізькій області і мені розказали таку історію. Там є мирне село Копані. Люди, які звідти виїхали, казали, що ці падлючі собаки ґвалтували жінок 60-79 років. Це їхні бабусі й матері. Так вони ставляться до нашого народу. Я з таким болем усе це переношу!

Ми переїхали до Запоріжжя. Я навіть собаку з собою забрав, не міг залишити - це мій друг. Хочемо повернутися у свою домівку, надіємося, що вона залишиться цілою. Дай Боже нам зостатися людьми! Молюся за наші ЗСУ, бажаю їм Божої благодаті.

Мої рідні також живуть у Запоріжжі - в мене син тут мешкає вже років вісім. А мої свати живуть у селі Таврійське біля Оріхова. Зараз  вони вдома, там не такі сильні обстріли. Там мій онук Мкита ходив до сільської школи до четвертого класу, зараз він у п’ятий пішов. Тепер же навчання онлайн, а загалом планували, що Микита там продовжить навчатись, хоч діти і живуть в Запоріжжі. Йому в цій школі було дуже добре: вона гарна, педагоги хороші, у селі є шикарний дім культури, спортзал. Онук ходив у танцювальний гурток. Він співав, танцював - дуже музичний він у мене. Але прийшла ця навала.

Коли ми ще жили вдома, було таке, що по чотири-п’ять годин не вилазили з підвалу. А колись чи у вересні, чи на початку жовтня за цілий день було більш як 300 прильотів в одне місто. Я їздив додому, щоб забрати речі. Заїхав до Оріхова й заплакав.

Я коли бачу своїх товаришів, знайомих, які перебувають у Запоріжжі, всім бажаю миру, здоров’я, повернення до рідних домівок.

От ми жалілися, що в нас великі тарифи, може, якісь там труднощі. Але це все були такі негаразди, на які зараз по-іншому дивишся.

Ми жили дуже добре, але ми цього просто не розуміли. Нам потрібно мінятися, бути більш порядними, більш чемними, більш совісними. І якщо найближчим часом ми не змінимося, хоч це, може, і жорстоко прозвучить, але ми можемо стати як ці орки, що прийшли нас «визволяти».

Нам потрібно змінитися. Однозначно. А інакше – навіщо ці всі жертви? Нас війна повинна очистити. Якби не було цієї війни, нам би не вистачило часу, щоб змінитися. Війна – це такий лакмусовий папір. Зараз багато людей змінилося. Мені один товариш сказав: «Дуже важко бити ворога, коли одні воюють, а інші жирують». Я нікого не засуджую, бо кожен має право зостатися таким, як хоче.

Мій син допомагає військовим. Сам він не може піти на фронт за станом здоров’я. У нього вже однокласники загинули на Бахмутському напрямку, ще двоє воюють. В усі благодійні фонди, які є, я завжди перераховую 10, 20, 100 гривень – скільки є.

Я, взагалі, російськомовний. Тільки я розумію, що треба, щоб ця мова пішла від нас. Не тому, що вона погана - ні. У нас не вистачає в кожної людини якоїсь української автентичності. Я навчався в українській школі, це дуже давно було. У мене досі є грамоти, якими я був відзначений, як найкращий читач районної бібліотеки. Це ще, напевно, в третьому-четвертому класі. У мене є вища освіта, я себе вважаю освіченою людиною, якщо зумів створити робочі місця.