Мені 68 років. Я жила в селі Новозлатопіль Запорізької області. До пенсії працювала вчителем початкових класів. 

У перший день війни була у своєї доньки в Оріхові. У село вже не змогла повернутися, бо його окупували. 

Ми місяць жили впроголодь – у магазинах нічого не було. Потім відновилося постачання продуктів. Я все могла витримати, а дворічного правнука і дев’ятирічного внука було шкода. Вони не розуміли, що відбувалося і чому їм не давали того, чого вони хотіли. 13 квітня я з рідними виїхала в Запоріжжя. Вже неможна було терпіти постійні обстріли. 

Нам нікуди повертатися. Від сусідів я дізналася, що окупанти пограбували мій будинок: вивезли все вантажівками. Сімдесят відсотків села взагалі немає.

Оріхів також майже стерли з лиця землі. Нещодавно туди їздив знайомий і одразу повернувся, бо обстріли не припиняються. Ми не знаємо, що з квартирою доньки. Припускаємо, що її вже немає. 

У Запоріжжя я приїхала без документів. Сільським учителям щороку дають допомогу. Мені її оформлювала старша донька з Розівки. У неї були мої документи. А під час війни окупанти спалили їх прямо посеред кабінету. У Запоріжжі я зустріла свою ученицю. Мені дуже приємно, що їй вдалося записати мене на допомогу навіть без документів. Я вже двічі її отримала. Учні підтримують мене.