Гаджиєва Вікторія, 16 років, учениця 10-А класу КЗО «НВК №120», м. Дніпро

Надихнули на написання вчителі: Рудник Любов Іванівна та Удовиченко Вікторія Іллівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Війна — це страшенне лихо. Війна калічить життя усіх людей. Молоді чоловіки, замість того, щоб радіти життю, будувати сім'ї, змушені брати зброю в руки, захищаючи свою батьківщину, рідну землю та сім'ї.

У кожної людини життя змінилося після 24 лютого.

Мене розбудила мама о 4:30 ранку зі словами: “Наше житло руйнують. Росія вторглася до України. Збирай речі!” Я швидко почала хапати те, що мені здавалося необхідним. Несподівано мама кричить: ”Лягайте на підлогу!!!” Вибухова хвиля вибила вікна і двері.

Через декілька хвилин ми, схопивши найголовніші речі, вибігли з квартири під свист ракет. Сусіди нас затягнули до себе у ванну кімнату. Ми сиділи там, а навколо лунали вибухи, через деякий час запах гару заполонив наш маленький острівок безпеки – дихати не було чим. Нас було восьмеро, уявляєте, восьмеро людей у маленькій ванні! Ми молилися богу, щоб вижити. Не витримавши, ми вискочили з будинку і побігли до автомобіля, який, на щастя, не зачепило уламками.

Частина будинку палала, гаражі й автівки були у вогні від вибуху ракет. Скрізь валялися уламки, бите скло. Ми сіли в авто і поїхали геть.

Дніпро — місто, яке прийняло нас і дало захисток... У дні, коли було більш-менш спокійно, ми поверталися додому, щоб забрати деякі речі, а головне – знайти наших улюбленець, двох кішечок. Ми під час вибухів тікали, а кішки сховалися - часу шукати не було... Знайшли ми їх тільки в наш третій приїзд.

Пройшло 2 тижні, мій тато поїхав на фронт. Я була збентежена: “Що робити далі?” Проходили дні, неділі, місяці. Я була у шоці від злочинних дій росіян: зґвалтування, крадіжки, вбивства. Але ще більшу огиду викликали злочини деяких псевдоукраїнців, такі як: мародерство, співпраця з окупантами, коли повідомлялись ворогу координати важливих об’єктів тощо.

Я не могла їсти, розуміючи, що хтось під обстрілами й не їсть тижнями.

Сирени не давали мені спокою. Хвилюючись за тата, телефонувала і писала йому кожного дня. Я зі спокоєм видихала, коли він казав: ”Доню, все добре!”. Після кожної розмови я обов’язково говорила, що кохаю його, бо не знала, що буде завтра.

Майже кожного дня були вибухи у передмісті Дніпра і в самому місті. Було лячно, як уперше. Моєю підтримкою були друзі, сім'я. Минали дні, місяці, що злилися в щось одне, сіре й одноманітне, яке я зовсім не помічала: чи то весна, чи то літо. Я закінчила дев'ятий клас, перейшла до нової школи, знайшла нових друзів. Війна триває вже більше ніж пів року. Кожен українець молиться богу і вірить в ЗСУ. Постійні мої думки: ”Коли прийде мир на нашу багатостраждальну землю?” Мир –це, безумовно, те, про що мріє кожен з нас. Мир - це радіти життю, не боятися, що зараз прилетить ракета. Мир - це зустріч із сім'єю, прогулянка на свіжому повітрі без сирен та страху. Мир - це злагода та спокій як у країні в цілому, так і в душі, серці кожного. Мир - це не війна, а спокійне життя.

Безумовно, війна змінила життя кожного українця. Зараз, коли люди зрозуміли всю цінність життя, навіть маленькі дрібниці, на які б ми не звернули уваги до війни, стають чимось важливим, небхідним. Змінилося сприйняття того, що відбувається навколо. Життя продовжується! Єдине, що ми повинні пам’ятати, - ми незламні, ми переможці, ми разом! Усе буде добре - і це без обговорень!