16 липня 2015 року влучив снаряд. Снаряди летіли, багато. У льох влучив снаряд. Усе рвонуло. Нам склопакет розбило, дах розтрощився. І через дорогу прилетіло, пошкодило електролінії, все іскрило тут. Я думала, що фосфорна бомба, а це електрика.
Снаряд влучив у кукурудзу, кукурудза розлетілася вся, вона вже була в качанах. І коли почали сусіди збирати кукурудзу, то в качанах були дрібні уламки, уявляєте? Її нікому не даси, ні на корм, ні на що. Воронка була півтора метри на півтора, напевно, велика воронка була, але неглибока.
Я в цю мить не спала, я бігала по залу та кричала: «Ой-ой-ой!». Потім сіла на крісло – і тут пролетів снаряд повз телевізор, і задимів плед на дивані. Я думаю, може, горить? Але полум’я не було, просто дим. Поперелякувалися.
Жах. Хотіла лягти на підлогу – коліно болить. Мама моя лежить на ліжку. Каже: «Йди сюди, ховайся під ліжко». Я не можу нікуди бігти. У мене паніка страшна. Сусідка кріслом закрилася, сиділа в кутку.
Ми уродженці Орловської області, переїхали сюди в 1964 році. Старий будинок, який зруйнований, це був наш перший будинок, у якому ми жили із сім’єю. Будинок був на два господаря. Ми – тато, мама, старша сестра Галя і я. У 1964-му ми почали будуватися. Прийшов дядько такий, як зараз пам’ятаю, якусь лозу приніс. Вибирали місце, щоб води не було, щоб суха територія була. Він вказав на це місце.
Коли перший раз гримнуло 15-го чи 14-го, ми сиділи на лавочці, десь було в районі 6-7 вечора, сутеніло. Воно як бахнуло! Тут, на Степовому. У сина була машина. І ми машиною втекли в Петруньки зразу. Несподівано, війну ж не знали, не знали вибухів, не знали пострілів. Ми пересиділи та приїхали.
Знаєш, ось іде колірна гамма на небо, світло запалилося – усе, зараз буде постріл.
Вперше прилетіло – і синові вікна повибивало. А вдруге – у нас. Це було страшно. Одразу боїшся, а потім, мені здається, звикаєш. У Красногорівці я була, діти маленькі, вони звикли, граються. Я не могла там три дні спати, а потім звикаєш. Вони завжди по годинах: о 3 годині ранку, о 12, до першої години. Перший сон заснеш, а вже потім починаєш прокидатися, все одно вже сон не такий, як був у молодості, що спиш, нічого не чуєш.
Мені з бабусею ще легко, тому що бабуся мені дуже допомагає. Я не купую крупи, макарони, цукор. Ось зараз консервація, цукор у мене є, будь ласка. Сіль на маринад. Рінат Ахметов сіль давав, сірники давав. Олія соняшникова.
Двічі приходили з Пенсійного фонду. Сім місяців ми не отримували пенсії, сім місяців. А як ми жили? У магазині давали трохи в борг. Борг «накашляли» 2400 гривень. І хліб треба брати, на одному борошні ж не проживеш.
Ішли з дачі, і бабуся через суху [гілку] перечепилася, впала – і перелом шийки стегна. Сестра залишила її в місті. Вона криком кричить: я хочу додому, я не хочу тут на поверхах сидіти. Років чотири або п’ять полола на городі на милицях. Бере табурет, я їй виношу, вона сідає. Бере в одну руку сапу, в іншу милицю. І полола від і до. Їй 93 роки буде 19 вересня. Вона в 90 років тільки кинула гачком в’язати! У неї серветок мільйон. Бабуся сидить на приколі, її нікуди не забереш.
Я теж в’яжу, а у мене мрія завжди була вишивати гладдю. Я не могла цього навчитися. А як перший удар бахнув, я як сіла, я не вірю в магів, у потойбічні сили, спіритизм, але я повірила в себе, і я стала вишивати гладдю! Але я ніколи не залишаю собі, я все роздаю. Я навчилася в’язати чохли на мобільний і на шию, і на руку – я все роздаю. Мені так добре, коли люди користуються, коли носять, коли спасибі кажуть. А мені це відпочинок. Тільки стрес який-небудь – я сідаю, і мене нема. І все. Тому що тут можна з глузду з’їхати.
Війна. Страшні звуки, жахливі. Ми ніколи цього не чули, ніколи не знали ні військових дій, ні комендантської години. Мирні люди, тихі, нормальні. Нам би жити і жити, на город вийти, щоб не стріляли. І ось таким чином ми заспокоюємося, щоб нам не було страшно, щоб нам не було гірко.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
