На початку війни ми покинули свій дім з надією, що через пару днів повернемося, тому не взяли з собою нічого, крім пари необхідних речей. Приїхали з селища під Маріуполем у саме місто, але там було ще гірше.

До 18 березня ми з доньками та маленьким онуком просиділи без світла, води, газу, ще й під постійними обстрілами. Їжу готували на багатті у дворі багатоповерхівки, а зачувши літак, бігли в під'їзд.

Тринадцятирічна донька в мирному житті була доволі нервовим підлітком. Та у жахливих реаліях війни вона стала на диво спокійною. А може, просто приховувала свої емоції. Єдиним, що її на той час якось розраджувало, була розмальовка-антистрес.

Ми дуже не любили ніч. О шостій вечора вже було темно, до кінця березня в нас уже скінчились свічки, й ми сиділи в повній темряві. Лягати спати було страшно. Вкладаючись, ми кожного разу молилися, щоб побачити новий світанок. А прокидаючись - раділи, що живі. І одразу прислухалися з надією почути тишу, а не вибухи, щоб не боятися вийти на вулицю.

Ми почали цінувати хліб і тепло, бо надворі -10, а дім був без опалення. Ще й через вибиті шибки дув вітер, тому ми вдягали по дві куртки. Наші мрії та плани розвіялися, хотілося лише тиші та звичайних буденних радощів: випити чаю з хлібом та маслом, прийняти гарячий душ, ходити в одній футболці… Такі були наші мрії. Ще ми мріяли побачити всіх своїх рідних, дізнатися, що вони всі живі та здорові.

Зовсім без зв'язку, ми не знали, що взагалі відбувається у світі. Було таке відчуття, що всі про нас забули й покинули. Ми навіть не знали, що відбувається у нашому місті, бо не ходили далі двору. Ми чекали чогось. Ті дні очікування були дуже довгі, й одночасно дуже швидко проходили.

Вибратися звідти нам допоміг один знайомий, у якого вціліло авто з повним баком пального.

Виїжджаючи з Маріуполя, ми вперше побачили розбите місто… Ми ж навіть не здогадувалися, що рідне місто зруйноване вщент, і вже немає ні одного цілого будинку ... Цей розпач і біль я ніколи не забуду!

Так ми доїхали до Урзуфу, потім насилу дістались Запоріжжя, де сіли на потяг до Тернополя.

Кілька тижнів ми звикали до мирного життя. Звуки проїжджаючих машин, стук дверей, тривожні сирени - все викликало переляк. Було дуже незвично бачити, як люди спокійно гуляють містом. В голові було лише одне: «Як там зараз ті, хто в Маріуполі?» І нестерпне відчуття провини за тих, хто може тут випити кави та посидіти на лавочці. Бо там цього нема! А коли я побачила Тернопільський драмтеатр, сльози самі хлинули з очей...

Зовсім не хотілося нічого робити: ні привести себе в порядок, ні зробити зачіску, ні купити гарний одяг, ні думати про майбутнє… Нічого не хотілося, руки просто опустилися. Єдине що хотілося робити - постійно переглядати новини та чекати кінця війни й повернення додому.

 З часом ми тут звикли і навіть потроху стали забувати всі жахи, які пережили.

Ми навчились цінувати хліб, тепло і прості буденні речі