Савченко Дар’я, 10 клас, Конотопський ліцей № 10 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бондар Світлана Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року. 05:00 ранку. Вибухи, постріли - початок війни. Це день, який змінив життя мільйонів українців. По телевізору новини про повномасштабне вторгнення, а в душі - страх, переживання за себе, за рідних і найголовніше питання - що буде далі?

Після серії гучних вибухів батьками було прийнято рішення йти до укриття, що знаходилося неподалік нашого будинку.

По дорозі бачили ворожу техніку, яка безжалісно насувалася на наше місто. Емоції в той момент неможливо було передати словами, бо мозок не міг їх ідентифікувати. Таке я ніколи ще не відчувала.

Через декілька днів усі почали усвідомлювати цю сувору реальність. Хтось планував виїзд із міста. Дехто облаштовував безпечні місця в будинках, квартирах.

У магазинах були майже порожні прилавки, адже від болючої невизначеності люди скуповували все. Уночі ми сиділи в холодному підвалі, мовчки, понуро. А десь глибоко в свідомості жевріла надія на швидкий мир,  родинне коло зігрівало.

Минуло декілька тижнів. Усі втомилися від такої страшної буденності, і наша родина вирішила виїжджати до іншої області, туди, де безпечніше й спокійніше.

Спакували речі в машину й зі сльозами на очах, купою незграбних думок про майбутнє вирушили… А за вікном авто, на жаль, не кадри кінострічки про війну…  Розбиті покинуті автомобілі на узбіччях. Скалічені пострілами, вибухами дерева, будівлі…

Моє серце рвалося на шматки. Я не розуміла, як люди можуть бути такими жорстокими…

Нова домівка в евакуації не заспокоювала. Я дуже хотіла додому, до свого рідного міста. Адаптуватися на новому місці було дуже  не легко, адже усе навколо було незнайомим, незвичним. У голові пульсувала одна думка: це все скоро закінчиться,   ми спокійно повернемося додому.

Кожного дня телефонувала  рідним; у них дізнавалася, що відбувається  в місті.

А що може бути в прикордонному населеному пункті? Сирени, люди в чергах, розмови між сусідами про те, що знову хтось евакуюється. Ми не змогли довго бути десь подалі від домівки. Через два місяці повернулися  на батьківщину. Я дуже сумувала за близькими й друзями. За цей час зрозуміла: як би добре не було на новому місці, вдома – найкраще.  У дорозі ми почувалися щасливими, адже  незабаром приїдемо  й зможемо зустрітися з тими, за ким тривожилася душа.

Відчуття, народжені війною,  відкрили для мене нове захоплення – написання віршів. Мене це заспокоює, акумулює сили та надію.

Пережите  дало змогу багатьом зрозуміти, що так, як було раніше, уже не буде.  Потрібно налаштовуватися на  новий спосіб життя, пристосовуватися до нових умов, змінювати себе й нічого не відкладати на «потім».  Щодня, щогодини треба берегти й цінувати людей, які з тобою,  які для тебе, і ти для них.

Щиро вірю, що настане день, коли увесь народ почує: «Україна перемогла».  Молюсь і дякую захисникам і захисницям: ми живемо, прокидаємося щоранку, вчимося, працюємо, говоримо рідною мовою.

Велика шана тим, хто поклав своє життя в ім’я свободи нашої країни. Україна обов’язково здобуде свою Перемогу!