Валерія з чоловіком тікала з міста під обстрілами, щоб врятувати двомісячну дитину.

Я сама з Харкова. Коли почалась війна, я була в декреті, чоловік працював, він приватний підприємець. Виїжджали ми першого березня. Моїй дитині тоді було два з половиною місяці. Тільки заради неї ми і поїхали – самі б не наважились на такий крок, бо їхати нам було нікуди.

Ми живемо дуже близько до Білгородської області. Коли окупанти йшли на Харків, вони рухались якраз з нашого боку. Тож ми були вимушені виїжджати під обстрілами. Ми їхали на власній машині з наліпками «Діти», щоб по нам не стріляли, щоб бачили, що виїжджають мирні, а не військові. Наша машина була вщент забита речима. Я не знаю, як все влізло туди, але ми брали дуже багато речей для дитини: візочок, памперси.

Виїжджати було моторошно. Ми їхали повз школу, яку тоді розбомбили росіяни. Це була просто купа брухту з тілами мирних людей обабіч. Ми їхали і не розуміли, де російські танки, а де наші. Всюди був дим – зруйнована школа догорала.

Варто було відкрити вікно, смерділо смаженим м’ясом. На дорозі стояли автівки, в яких під час обстрілу загинули люди. Ми їхали і не розуміли, чи виїдемо з цієї вулиці, чи також загинемо.

В мене тоді від нервів пропало молоко, довелось бігати по району шукати суміші. Ми не знали, що й робити. Якось таки дістались до Полтави. Це було найближче місто, куди ми могли доїхати, адже бензину було обмаль. А там вже, коли знайшли житло, вирішили залишитись.

Ми мали фінансові труднощі і проблеми з медичним обслуговуванням. Наша дитина потребувала післяопераційного контролю вузького фахового спеціаліста, а вони на той час усі виїхали навіть з Полтави.

Перші два місяці війни я майже не пам'ятаю – це був повний хаос.

Коли ми приїхали до Полтави, зіткнулись із байдужістю людей, які не бачили війни. Харків’яни поплатились за свою байдужість до горя людей з Донецька і Луганська, які тікали від війни у 2014 році.

У містах, які не зазнали таких страшних обстрілів, люди вважають, що їх це не стосується. Мовляв, хто постраждав, хай як хочуть, так і живуть. Навіть господарі квартири дивились на нас байдуже. Вони думали, якщо ми приїхали на машині, у нас все добре. Їм було байдуже, чи є в нас проблеми, чи є в нас дитина, звідки ми, що у нас сталось. Війна – це спільна проблема всієї країни, а не якась поодинока ситуація. Та на жаль, не всі це зрозуміли. Ми мали конфлікти з сусідами. Відчували себе геть погано. Але маємо величезну вдячність до волонтерів, які працюють з перших днів війни і допомагають переселенцям. Неодноразово допомагали і нам.

Мене зворушило ставлення медперсоналу у приватній клініці. Здавалося б, там людей повинні цікавити лише гроші, але вони єдині, окрім волонтерів, хто поставився до нас з розумінням і допоміг усім, чим було можливо. Зараз нашу дитину спостерігають найкращі фахівці, я цілком впевнена в її здоров’ї.

Ми змінили мову спілкування у побуті. Не дивлячись на те, що я держслужбовець, це питання для мене ніколи не стояло гостро. Але зараз мова – це те, що нас виділяє перед ворогом. Я розумію, що ця війна стосується кожного, і ніколи не зможу пройти повз того, хто потребуватиме моєї допомоги. Допомогти здатен кожний. Іноді не треба чогось особливого – достатньо доброго слова.

Якщо ця війна закінчиться, то тільки нашою Перемогою. Мій чоловік з Сєвєродонецька, він чекає, що його місто знову стане українським. Хочеться малу звозити до діда, який з Маріуполя виходив. Ми мріємо зустрітись всі разом саме на території України. Бажано - в Криму.