Ми з донькою-інвалідом дитинства живемо в Дружківській громаді, у селі Торське. Мені 52 роки, я на пенсії з п’ятдесяти, бо доглядаю за донькою. Займаюсь городом. Крім курей, нічого не тримаємо. Ми виїжджали в тому році в квітні, ну не надовго: з сім’єю сина поїхали до родичів в Івано-Франківськ, там побули трошки, і повернулися додому. Бо в сина робота, в невістки робота. 

Як в телефоні прочитали новини, потім по телевізору побачили, то були в шоці. Ніхто не міг подумати, що таке може бути в наш час! Ми дуже були шоковані, не знали, що робити, з чого починати, куди бігти.

Мене шокує як можна так вбивати, знущатися. Оце звірство росіян мене дуже шокує. Як можна йти і вбивати людей?! От поступки цих рашистів шокують найбільше - це просто немає слів, щоб все це передати.

Нам надають гуманітарну допомогу. Дуже дякуємо, до нас сюди приїжджали лікарі вже неодноразово, дають нам і ліки, і гігієнічні набори. З продуктами у нас проблем немає, вода у нас своя. Водопровід у нас є і в селі, і в дворі. Гуманітарну допомогу нам дають кожного місяця. Дякуємо нашій старості, вона за нас піклується. Так що, слава Богу, у нас все є, все маємо. Зараз найголовніше - щоб закінчилася війна. Хотілося б, щоб скоріше.