В перший день ми навіть не встигли прийти на роботу, нам подзвонили і сказали, що розпочалася війна. Взагалі ми прокинули дуже рано від гучних вибухів, які пролунали поблизу міста, потім нам сказав наш начальник, що розпочалася війна, на роботу не виходити. Ми потім приходили на роботу під звуки сирен, вибухи. 

Я евакуювалась із донькою. Батьки залишилися вдома, не захотіли їхати. Ми були самі серед чужих людей. Було дуже складно. Спочатку ми приїхали до Дніпра, переночували в церкві. Потім поїхали у Вишгород Київської області, там орендували квартиру, а через п’ять місяців повернулися.

Спочатку було дуже складно, нам навіть не могли виплатити заробітну плату. Складно було фінансово, в Дружківці не було спочатку води, газу, потім вже відремонтували. А спочатку магазини і аптеки не працювали. Ми тільки отримували гуманітарну допомогу і жили завдяки громадським організаціям. Ми за це дуже вдячні.

Мене найбільше шокувало, коли був приліт на залізничний вокзал в Краматорську і там загинуло дуже багато людей.

Зараз поки що війні не видно кінця. Ми дуже сподіваємося, що в цьому році закінчиться. Бо вже дуже хочеться миру.

Мрію про мир, що наша Україна буде цілісною. Всі території повернуться назад, зможемо їздити на наше море улюблене. Донька в мене підростає - дуже хочеться, щоб вона поступила у ВУЗ, і сподіваюсь, що буде мир.