Васьова Олександра, 8 клас
Сумський навчальний заклад загальної середньої освіти номер 26
Вчитель, що надихнув на написання есе: Чубур Сергій Миколайович

Війна. Моя історія

Цей день для мене та моєї родини - початок нового життя. Ми звикли до миру і спокою, але з початком повномасштабної війни в Україні 2022 року все змінилося.

Вранці 24 лютого 2022 року ми з мамою прокинулися від вибухів та дзвінка зі словами «Почалася війна». Я не відразу усвідомила це. Ми почали телефонувати рідним та друзям, щоб попередити про початок війни. Мій хрещений встиг виїхати зі своєю сім'єю з міста Конотоп. Ми зателефонували бабусі й дідусю, щоб вони приїхали та забрали нас із міста в село, але ця спроба була марною, бо вже деякі регіони Сумської області були окуповані. Близько сьомої ранку біля села Юнаківка було помічено російську техніку, після чого почалися бої за місто Суми. О десятій тридцять біля села Бездрик була вже техніка з червоними стрічками. У місті було чутно вибухи.

Ми швидко зібрали тривожну валізку. Кожного дня наша родина намагалася виїхати з міста, тому що було дуже тривожно та небезбечно. У магазинах стояли великі черги, і неможливо було купити речі першої необхідності.

Кожного разу, як лунала повітряна тривога, ми спускалися в підвал та сиділи там, поки не пролунає відбій. Кожні п’ять хвилин було чутно обстріли, літали ракети. Третього березня 2022 року ввечері ми сиділи в підвалі та почули гучний вибух: ракета підрвала сорокову підстанцію. На ранок ми залишилися без води та без світла. Того ж дня по нас приїхала бабуся. Ми швидко зібрали речі та поїхали з міста.

На околицях можна було побачити розбомблені будівлі. Дорогою до нашого села я бачила розстріляну російську військову техніку. Так як ми ще на той момент були в окупації, нам потрібно було переїхати через російський блокпост. Удома чекали наші рідні. Перебуваючи в селі, чули постійні обстріли, але разом - не так страшно.

Одного разу ми поїхали до міста, щоб оформити документи внутрішньопереміщених осіб та отримати гуманітарну допомогу, - несподівано пролунала тривога, та над нами пролетів російський гелікоптер, який супроводжував техніку. На ній були намальовані букви «Z» та «V». Ми дуже злякалися та поїхали додому. Окупація тривала з двадцять четвертого лютого по шосте квітня.

Ми пережили багато страху, сліз та розчарувань, але постійно нас захищали наші військові. Після окупації продовжувалися і продовжуються до цього часу обстріли прикордоння та деяких населених пунктів. Через наше місто Буринь виходили та заходили війська терористів. Вони стріляли з танків у повітря та одного разу влучили у приватний будинок, де загинули люди. Пізніше, коли стало «тихіше», ми повернулмся додому. Було дуже страшно повертатися через те, що в будь-яку хвилину міг пролунати вибух та з нами могло щось трапитися. Поступово місто та область почали оживати. Будинки відбудовувалися, російську військову техніку, розстріляну нашими військами, прибирали, школи почали працювати в онлайн режимі. Але все одно ніхто не забував і не забуває про війну через постійні повітряні тривоги та обстріли. Скільки болю принесла вона людям, навіть важко уявити. Наші ЗСУ, які кожну годину сидять в окопах та віддають своє життя, обороняють нас, щоб ми жили в затишку та спокої, щоб не чули звуки сирен та постійних обстрілів. Війна змінила наше життя назавжди. Через постійні хвилювання на річницю війни у моєї бабусі не витримало серце, і вона померла, а через півроку помер і мій дідусь. Наша родина втратила найдорожих людей.

Наше життя ніколи більше не буде таким, яким було раніше. Ніщо не зможе заглушити цей біль. Ми будемо сильнішими, бо мусимо боротися за своє майбутнє і майбутнє наших дітей. Ми навчилися цінувати кожну мить, бо ніхто не знає, що принесе завтрашній день. Щоб хоч якось посприяти перемозі, передаємо малюнки та обереги нашим захисникам та захисницям, організовуємо різні ярмарки, щоб задонатити нашим військовим.