Мені 27 років. У мене є чоловік і дворічна дитина. Ми з Маріуполя. Жили біля аеропорту. Коли вночі 24 лютого російська армія бомбила його, у нас тряслися вікна. Ми відразу зрозуміли, що потрібно тікати. Виїхали о пів на сьому ранку. 

Ми планували пересидіти два тижні в Дніпрі й повернутися додому. Але виявилося, що там також небезпечно залишатися, тому поїхали на захід України. Згодом дізналися, що наш будинок згорів.

Перші труднощі, з якими ми зіткнулися, – це відсутність роботи й підтримки рідних. Ми одні в незнайомому місті. Потрібно якось жити: сплачувати оренду квартири, забезпечувати дитину. 

Завдяки дитині я не знаю, що таке стрес. Вона гіперактивна, тому я постійно чимось займаюся з нею. На переживання просто не залишається часу.

У мене таке відчуття, що війна закінчиться на початку осені 2023 року. Тоді ми зможемо повернутися в Маріуполь і побачити своїх рідних і друзів, які там залишилися.