Мені 50 років. В перший день великої війни дуже страшно було. Наша Мар'їнка не так далеко від Волновахи й Маріуполя - ми чули, як їх бомбили, особливо Волноваху. Літак російський пролітав прямо над нашим дахом. Я спочатку подумала, що то наш летить на допомогу військовим. Але це був російський літак, який потім скинув авіабомби на наші міста. 

Я до останнього не вірила, що почнеться повномасштабна війна. Прийшлося нам виїхати. І не так, як у 2014 році. Ми тоді щось ховали, встигли зібратися, а тепер - просто все кинули і поїхали.

До нас три снаряди впали на подвір'я. Ми після першого прильоту побігли до підвалу, а потім уже снаряди посипалися на подвір'я. 

Ми були в коридорі. Завалило підвал, туалет і душ. Я тоді нічого не розуміла, у мене був стрес. Вийшла й побачила, що в нас усе розбите, вибиті двері, кухня вся в осколках. 

Невістка викликала перевізника, а я перед тим не вилазила з підвалу, дуже боялася їхати, тому що були постійні вибухи, обстріли. Зрештою ми вибралися до Курахового, а потім поїхали до Кременчука. Тут донька вчилася. Нам люди дали житло. Самі виїхали за кордон. Дозволили користуватися постільною білизною, дозволили брати їжу в холодильнику і крупи в шафах.

Спочатку тяжко було, дуже хотілося додому. Шкода було всього, що роками наживали. Потім звикли. Та все одно хочеться додому, бо це чуже місто, тут ми майже нікого не знаємо. А Мар'їнка – маленьке містечко, там усі одне одного знають. Тут місце хороше і люди дуже добрі, але дім - є дім. А як ми далі будемо жити, я поки що сказати не можу.