Родина Діни Володимирівни чекала на визволення рідного села. Але після так званого "референдуму" вони зрозуміли, що з дому доведеться поїхати

Моя родина – чоловік, син і свекруха. Ми жили в селі Олександрівка Мелітопольського району.

24 лютого син зателефонував з Мелітополя і сказав, що обстрілюють аеропорт. Так ми і дізналися що почалася війна.

Біло дуже тяжко морально. Було дуже страшно, коли окупанти з автоматами ходили по будинкам і все перевіряли. Шоком було стояти з цими людьми в одній черзі, ходити по одній вулиці.

В нас почались проблеми з ліками. Їжа була, тому що ми в селі жили. Ми все чекали, коли нас визволять: сподівались, що от-от станемо вільними і зможемо жити вдома. Та коли пройшов "референдум", зрозуміли, що чекати більше немає чого, і поїхали.

Мати чоловіка лежача. Через це було важкувато в дорозі - ми боялися, що нас залишать ночувати на блокпості. Але нам пощастило, і ми проїхали весь шлях за один день.

Коли ми приїхали в Запоріжжя і побачили український прапор, наш блокпост - це була найбільша радість за всі місяці війни.

Зараз ми у Запоріжжі, старший син в Дніпрі, мама залишилась вдома, в окупації. Ми залишилися без нічого, але не пошкодували, що виїхали.

Війна, на мою думку, скінчиться тільки тоді, коли усіх росіян звідси вигонять. Інакше - ніяк.