Донцов Ярослав, учень Біловодського ліцею № 1, с. Біловодськ, Луганська обл.

Конкурс есе "Один день"

Я назавжди запам’ятаю той день 2014 року, коли почалася війна. Не десь там, далеко, на іншому континенті, у інших країнах, а запалала на моїй Батьківщині, у декількох десятках кілометрів від мого дому.

Цей день перевернув моє життя. У мій мирний, спокійний, безхмарний світ війна увірвалася моторошним гудінням колони танків, що йшла повз мій будинок та озброєними військовими, які заполонили вулиці рідного містечка.

Ця війна стала повною несподіванкою для мене, адже я звик до мирного життя, а військову техніку бачив лише на парадах.

Усе, що я чув про воєнні роки від дідусів та бабусь, стало реальністю, але виглядало нереально.

Ще вчора можна було вільно гуляти селищем, сміятися, спілкуватися з друзями, а сьогодні страшно вийти з дому, увага всіх жителів прикута до вибухів, які лунають зовсім близько та відгукуються луною не лише вулицями селища, а й у серцях людей.

Наші погляди прикуті до гелікоптерів санавіації, які не встигають транспортувати поранених до лікарні. Люди швидко зрозуміли, що почалася війна з усіма її жахливими атрибутами: артилерійськими обстрілами, танковими проривами та диверсіями. Кожного ранку ми боялися, що станеться артобстріл, але завдяки воїнам ЗСУ лінія фронту перемістилася глибше, а міста, селища і містечка Луганської і Донецької області перебували у стані безпеки.

У перший день війни, коли солдати, переважно із Заходу, прибули до нашого селища, підозріло ставилися до мешканців, відчуваючи загрозу від жителів Сходу. Та згодом військові відчули підтримку та гостинність наших жителів. Коли загін голодних солдатів чекав на польову кухню, що запізнювалася, місцева жінка декілька годин без упину готувала їм млинці.

Ось так, незважаючи на інформаційну війну, наш народ не розділився, а ідеї, на які спиралася російська пропаганда на сході України, не були сприйняті населенням. Ми показали, що здатні об’єднатися у важкі часи, адже всі ми - один народ від Ужгороду до Луганська.

Звістки про загибель юнаків – жителів нашого селища, щоденні страшні новини та світлини, які ми чули та бачили у ЗМІ, про те, як злітає у повітря місто, подорож до якого сприймалася, як свято, жах, який охоплював мою сім’ю ще вдосвіта, коли здригалася земля від вибухів, - усе це буде пізніше, протягом довгих років, яким, здається немає кінця-краю.

Але перший день назавжди закарбувався на все життя у моїй пам’яті.

Я невимовно вдячний бійцям, які змогли стримати страшну хвилю російської агресії, зупинили її у якихось півсотні кілометрів від мого рідного селища, не дали накоїти у ньому лиха.

Я дуже хочу, щоб у моїй Батьківщині знову запанував мир та спокій, на обличчя людей повернулися посмішки, а в душі – віра у прийдешній день та щасливе майбутнє.

А ми, українська молодь, докладемо зусиль, щоб наша країна розвивалася та квітла, а спалахи війни назавжди залишилися в минулому.