Ранок 24.02.22 почався о 4 під звуки різноманітних вибухів. В голові спрацювало одразу ВІЙНА! Розбудила чоловіка та глянула у вікно, небо було червоним.. все всередині просто заклякло.. в голові як на повторі все буде добре !!! Розбудила дітей, перебігли до ванної, склала документи та деякі речі, провела інструктаж, що робити якщо щось жахливе станеться, але повторювала, що все буде добре!

Подзвонила батькам, вони приїхали до нас, в нас була насосна як укриття, але там сиро та дуже тісно, було дуже страшно!

Вибухів ставало більше, вже бачили як літають ракети, як щось горить.. вимкнулось світло, неподалік прильот, обірвало провода.  Будинок весь на електриці..зрозуміли що треба їхати. Вже о 21 вирішили їхати до бомбосховища. Там ми пробули 4 доби, без тепла, нормальних туалетів, нормальної їжі, я за цей час втратила понад 10 кг, на 5 добу прийняли рішення пробувати виїхати з міста до області, на дачу.

Але чомусь думали, що все це десь на 2-3 тиждні! Там ми пробули теж 4 доби, було дуже гучно, будинок підстрибував. Діти дуже були перелякані.

Там ми запаслися їжею, та думали що робити далі. Так минуло 3 доби, на 4 добу був прильот поруч, та ми вирішили їхати на захід України. Так ми три доби добирались до Львівської області, разом із нашими близькими друзями, ми забрали дітей та мам, тато з братом залишились. Дорога була дуже важкою, дітей заспокоювали, казали це подорож Україною! Ночували у небайдужих людей та в дитячому садочку!

Стикались із різними людьми, одни нас жаліли та намагалися допомогти інші звинувачували у чомусь та кричали їдьте звідси це у вас війна, не везіть її сюди.

У Львівській обл ми пробули 3 тижні та більше не витримали такого тиску. Було багато гарних людей які допомагати морально та фізично, але були і ті хто дуже ображав.. потім прийшла звістка, що у двір наш був приліт, і згоріла наша машина, потім хтось застрелив нашу собаку, яку ми залишили брату чоловіка аби охороняв будинок.. Потім почалася кишкова інфекція, висока температура та всі симптоми інфекції.

Трохи підлікувавшись усі, приймаємо рішення їхати на Закарпаття. Там ми потрапили до чудових, чуйних людей, які за рік стали,рідними людьми.

Завдяки цим людям ми трохи прийшли в себе. Та почали працювати та допомагати своїм та іншим дітям ВПО( я соціальний педагог), які були у селі. Наразі ми живемо у Києві, переїхали ближче до свого дому, до рідних, дуже важко бути так далеко і не бачитись такий довгий час. Але у Києві дуже не спокійно, і це знову травмує нас, хоча ми всі більш менш звикли до обстрілів і ховаємся в укриття, але це якесь замкнуте коло, стрес і втома.

Та всеодно настрій позитивний, ми все витримаємо та перемога вже близько!! Віримо в наших хлопців ЗСУ і в усіх хто наближає перемогу!

Стикнулися з фінансовими труднощами, звинуваченням оточуючих нас у війні. Найбільше мене шокувало, як люди наживались на тих хто потребував допомоги, хоча ні, найбільше це те, що треба усвідомити, що життя як раніше не буде, що мій двоюрідний зять, з яким не встигла познайомитись, він з Криму, літав над моїм містом( він льотчик) та вбивав нас усіх!

Як можна це усвідомити?! Як близьки родичі за ніч стали ворогами! Та розумію що не за ніч, але ж все ж таки.. 

Ми стикались з гуманітарною катастрофою, ми покинули дім маючи 4 рюкзаки та документи, трохи заощаджень. Допомогли не байдужі люди, а вже десь після 4-х міс війни допомагати почали різні фонди, але вибірково і іноді завіси не те чого дійсно потребували.

Під час війни ми зрозуміли як ми маємо жити, яке цінне життя та час, ми одна команда, коли хтось потребує допомоги надаємо її, та підтримуємо як можемо один одного! 

Приємних моментів було багато. Це люди яких зустрічали в різних містах, які плачуть разом з тобою, коли розповідаєш що пережив та бачив.. Дехто став рідним, хоча знайомі лише трохи більше року.

До війни отримала другу вищу освіту, змінила фах, та працювати не встигла. Наразі не можу вийти на роботу, діти навчаються дистанційно, та дуже бояться залишатися самі вдома, особливо коли лунає тривога.

Якщо говорити про тригери, вони всюди, будь що нагадує війну, десь напис Харків, десь прапор наш, який вже в нашому ДНК, десь військовий поранений. А десь сполучення кольорів на чомусь яке нагадує прапор терористів, десь пісня грає яка грала коли виїзжали на захід, аби не чути вибухів.

Розбите скло вдома, відсутність собаки у дворі, та засушені роза на підвіконні, яку не можу викинути, викину, коли переможемо!!! Слава Україні!!Героям Слава!!!